«Я на високій державній посаді втретє, — говорить Олександр Сич. — Спершу був заступником начальника обласного управління освіти, потім заступником міського голови, сьогодні — голова облради. Знаю, що після звільнення з посади багатьох людей важко впізнати. Може, саме тому в мене дуже принципове ставлення до поняття «друг».
«Репортер» продовжує історії успіху відомих людей. Сьогодні в нашій постійній рубриці — голова облради, голова обласної організації ВО «Свобода» Олександр Сич.
Дідова педагогіка
Народився він на Поліссі, у селі Дерть Рокитнівського району Рівненщини. Природа там — самі болота. Але до совітів його родина була дуже ґаздівською: мали коні, воли, молотарки, 30 га поля та 50 га лісу. Дітей у сім’ї було восьмеро, Сашко — наймолодший.
Засадничу роль у житті Олександра зіграв дід, вже у п’ять років привчав онука різати дрова, збирати мед, косити траву. «От якось іду з ним із лісу й кажу — діду, дайте закурити, — згадує Сич. — А він не відмовляє: добре, принеси лучину. Я заледве приношу її, бо ж малий, мені 5-6 років, він докурює цигарку та, коли вже пече в пальці, віддає мені. Я беру гордо, бо хочу бути подібним на дорослого, підношу до рота, а воно палить — і пальці, і губи! Кидаю геть. Оце педагогіка! Був неосвіченим, але на все життя посіяв відразу до куріння».
Родинних статків Сич не пам’ятає. Бо в кінці 1940-х усе майно відібрали. Щоб вижити, треба було багато працювати. Діти допомагали мамі на полі: вп’ятьох виконували колгоспну норму. За це вона отримувала 10-11 рублів. Батько мав 50-60. Однак цих коштів заледве вистачало, бо половина йшла тільки на хліб.
Взимку були проблеми з одягом і взуттям. Мама купувала кирзові чоботи, але вони швидко протиралися. Щоб їх вистачило на довше, після школи ховала їх від сина. Тож поки інші діти ковзалися на дворі, Сашко читав.
«Я так дістав бібліотекарку, що вона мене запам’ятала на довго, — сміється Сич. — Брав 4-5 книг і за три дні повертав. Бібліотекарка не вірила, змушувала їх переповідати й тільки потім давала інші. Так, ще в ті роки перечитав чимало книг».
З п’ятого класу Сашко влітку працював у колгоспі. Гроші витрачав на одяг, портфель, книжки. А на канікулах підробляв у цеху деревообробного комбінату. Оскільки був замалий, то оформлявся на документи старшого брата.
«Уже в старших класах мав хист писати, — продовжує Олександр. — Якось учителька задала мені написати твір про почуття між Лукашем і Мавкою за твором «Лісова пісня» Лесі Українки. Потім прочитала його у всіх паралельних класах. Назвала мене ліричним. І це прізвисько серед дівчат досить швидко приліпилося до мене. Вже тепер розумію, що нічого поганого в тому не було, а тоді образився. Адже всі хлопці хотіли бути мужніми, а не ліричними».
Комуністом ніколи не був
Коли настав час думати про майбутнє, директор школи порадив Сашкові поступати в інститут. «Вивчишся і прийдеш мене замінити на посаді», — сказав він. Так Сич поїхав до Івано-Франківська поступати на історичний факультет.
Вчитися було непросто. Стипендії не вистачало, доводилося підробляти: розвантажувати вагони, працювати у студентських будзагонах.
«І Франківськ, і Прикарпаття полюбив швидко. Коли закінчував інститут, думав: потрібно хоча б сувенір на згадку придбати, коли повертатимуся до батьківського дому, — розповідає Олександр Сич. — Так і вийшло — в подарунок отримав дружину з Делятина. Як зараз пам’ятаю: повертався з Бистриці Надвірнянської, а назустріч — дівчата з інституту. Менша почала зачіпатися, запропонувала покататися з Галею на гойдалці, мовляв, сама боїться. Рівно через рік ми з Галею одружилися».
Після інституту Сич мусив повернутися у рідний район. Працював у далекому селі Кам’яне (майже на кордоні з Білоруссю) вчителем школи й завучем з виховної роботи. Скоро у сім’ї Сичів народилася донечка.
«Доньку назвали Ольвією, з грецької — щаслива, — каже Олександр. — Після цього одна моя кума теж назвала доньку Ольвією та запросила мене за кума.
Ми тоді знімали квартиру. Дитина ночами плакала. Жінці, в якої ми жили, це заважало, — стара була. Сподівався, що отримаю квартиру, яка звільнилася. Але директор підмахлював, і житло дісталося його заступниці. Хоч я, як молодий спеціаліст, мав перевагу. Спершу апелював, потім порадився з дружиною та вирішив йти до армії. Якби не пішов, то довелось би працювати у селі ще п’ять років. Ми вирішили, що краще півтора роки в армії…».
В армії — як в армії, не курорт, 19-річні юнаки намагалися його, 23-літнього, «строїти». Зумів себе відстояти. Тим часом дружина Галина звільнилася зі старої роботи та влаштувалася працювати в Яремче. Тож після армії Сич повернувся на Прикарпаття. Завідував фільмотекою у Яремчанському міськвідділі освіти. Окрім цього, мав ще уроки у школах міста.
У 1991 році почав займатися Пластом, організував два гуртки. «До речі, комуністом я ніколи не був, — каже Сич, — а комсомольський квиток здав на переломі 1989-90 років. Написав заяву: «У зв’язку із нововідкритими сторінками української історії не можу перебувати у лавах комуністичної спілки молоді». Ще десь з півроку сварився, поки бухгалтерія не припинила вираховувати внески».
У 1993 році пішов працювати до спорткомітету інструктором у справах молоді. У грошах втратив майже вдвічі, але не шкодував, оскільки посадові обов’язки вдавалось поєднувати з пластовою роботою та участю в розкопках жертв більшовицьких репресій.
З КУНу — назавжди
До 1993 року в жодні партії не вступав — ставився до них скептично, адже всі комуністи масово ринули туди, каже Олександр Сич. Новітні партії швидко себе знівелювали, саме тоді утворився Конгрес Українських Націоналістів (КУН).
«КУН оживив людей, — продовжує Сич. — Бо партію створила ОУН бандерівська, а на чолі її стала Слава Стецько. Подумав: от, нарешті, з цими хлопцями щось можна зробити. Був одним із співзасновників Яремчанського осередку — Дмитро Дзвінчук був головою, а я заступником».
У 1994 році Сич балотувався у Верховну Раду, але не переміг. І сталося це не тому, що погано працював, а через інтриги – партійне керівництво висувало його, а за спиною підтримало іншого. Невдовзі після парламентських виборів відбулися й місцеві. Олександр Сич став депутатом облради і при формуванні нового складу облвиконкому його запросили на посаду заступника начальника обласного управління освіти. У трудовому договорі тоді обумовили, що протягом двох років йому дадуть квартиру (сенсу щодня їздити до Івано-Франківська на роботу з Делятина не було). Власне, у цій же квартирі в Пасічній Сич разом з сім’єю живе й зараз. Хоч перші два роки таки доїжджав…
Пішов з посади у 1996-му — на вимогу партійного керівництва, — продовжує голова облради. — Треба було піднімати парторганізацію перед черговими виборами. Очолив секретаріат і, як наслідок, замість 800 осіб організація уже через два роки нараховувала 2,5 тисячі членів.
Коли в 1997 році створили Конституційний суд, до нього обрали народного депутата М. Костицького. Звільнився Надвірнянський округ, по якому Сич балотувався раніше та планував робити це знову. Однак там вирішила висуватися Слава Стецько. Вона запропонувала Сашку очолити штаб, він погодився, результат кампанії — 86,5% голосів.
Через рік Слава Стецько перемогла на виборах вдруге. Разом з нею пройшли ще кілька мажоритарників. А от сам КУН до парламенту не потрапив — результат по Україні був орієнтовно 3,5%, а бар’єр — 4%.
«Тоді почалося витіснення з партії знакових осіб, — пригадує Олександр Сич. — За рік усі ключові партійці змушені були її покинути. Сталося остаточне розмежування ОУН від КУНу. Ключовим стало те, що керівництво партії підтримало генерала КДБ Євгена Марчука у 1999 році на президентських виборах. Тоді й мене виключили з партії. Формальною підставою стало написання статті, де я дав критичну оцінку деяким речам у партії».
Після цього, вимушено маючи досить багато вільного часу, зайнявся дослідженням постаті Степана Ленкавського. Написав книгу про нього. Це вже була третя з черги. Згодом з посади голови обласного КУНу пішов Роман Круцик. Це місце Слава Стецько запропонувала Сичеві, хоча той і був виключений з партії. Він відмовився. Так КУН очолив Євген Гірник.
«З 1999 по 2006 роки я був позапартійним, — каже голова облради. — Правда, 90% членів КУНу, напевно, про це не здогадувалися. Часто спілкувався із ними, ділився своїми порадами. Зайнявся аналітикою — писав колонки в «Західний кур’єр» на злободенну тематику. Щотижнева рубрика на другій сторінці називалася «Думки без дозволу» та була досить популярною».
В 1999 році Сич вперше поїхав за кордон — на запрошення голландського професора Омеляна Кушпети. Досліджував життя Степана Ленкавського. Потім, аж через 10 років на основі тих досліджень захистив дисертацію. У 2000 році почав читати лекції в університеті нафти і газу. Робота була виснажлива, а зарплата — маленька.
Саме в ті часи Сича почали утискати за газетні колонки — йому надсилали перевірки на пари, а дружину взагалі звільнили з роботи. Одного разу «ЗК» навіть вийшов з порожнім місцем замість колонки та написом, що це зроблено на знак протесту.
Аби перемогти
Згодом Олександра запросила на роботу міжнародна благодійна організація «Центр національного відродження ім. Бандери». Він поїхав до Києва. Правда, не на довго. Наприкінці 2001 року, коли у блоці «Наша Україна» об’єдналися 10 партій, Сича запросили очолити обласний штаб. Коштів ані на роботу, ані на приміщення не виділяли, а на місцях тривали міжпартійні дискусії. Відтак працювати було важко.
«Тоді в Києві обіцяли, що висунуть мене до Верховної Ради по Тисмениччині. Але в останній момент щось переграли і депутатом став Роман Ткач, — розповідає Олександр Сич. — Вибори ми виграли з найкращим результатом в Україні — 75%. Пригадую, в подарунок тоді отримав іменний годинник. А от працівникам виборчого штабу ніхто з вищого керівництва навіть не подякував. Ще тоді було видно, що ця команда не вміє цінувати людей».
Далі Зіновій Шкутяк запросив його на посаду свого заступника з гуманітарних питань. «Пропрацювавши рік, — каже Сич, — зрозумів, що з моєю думкою не дуже то й рахуються. Наприклад, на виконком могли винести рішення про приватизацію чотирьох кінотеатрів, а моєї точки зору щодо цього навіть не запитати».
Не пішов з посади одразу тільки тому, що наближалися президентські вибори, і хтось міг подумати, що злякався та втік із команди. Під час Помаранчевої революції був польовим командиром Івано-Франківського майдану і лише після цього звільнився з посади.
У 2004-2006 роках Сич очолював Пласт в Україні. В той же період обирався першим заступником голови ОУН. На пропозицію друзів у 2006 році пішов балотуватися на посаду мера Івано-Франківська. Однак, частину кампанії Олександр пропустив, бо полетів до Чикаго читати лекції, що були заплановані раніше. Мером не став, а от мандат депутата облради отримав. В кінці 2006 року став членом ВО «Свобода».
«З Олегом Тягнибоком я знався й раніше, — розповідає Сич, — але його пропозиція стати заступником з питань ідеології для мене була несподіванкою. Погодився, організував внутрішньопартійний інститут політичної освіти, із лекціями про сучасний український націоналізм об’їхав усю Україну».
Сич пройшов з партією кілька передвиборчих кампаній — місцеві вибори у Києві, в Тернопільській області, позачергові парламентські. На чергових місцевих виборах 2010 року «Свобода» отримала найбільший результат на Прикарпатті. Сич очолив обласну раду.
Сьогодні він знову кандидує від «Свободи» до парламенту. Цього разу — щоб перемогти.
Comments are closed.