Настрій

Зимові мандри рідко бувають приємними. Холодна волога атакує амбразури одягу, вітер нагадує, що комірець светра буває або гламурним, або теплим. А також про те, що творці гламурних светрів взагалі нічого не знають про зиму. Напевно, вони вважають, що зима – це коли на Мальорці накрапує дощик. Себто, вони знають, що є країни, де чотири місяці земля вкрита снігом. Але думають, що це екзотика. Що серед тих снігів білі ведмеді весело п’ють з аборигенами охолоджену кока-колу.

Отже, в куцій продукції тих наївних гламурників мерзну я під вертикаллю київської дзвіниці, розглядаючи білу барочну «рослинність» на блакитній стіні. Жодних ведмедів навколо, і коли (тої, що «кока») чомусь не хочеться. Поряд у фарбованій на зелене «шкірі» мерзне відомий літературний критик. Між двома зривами вітру приходить той, на кого чекаємо. Літератор Сергій Грабар. Автор графічно скомпонованих текстів. Людина, що просвітлено розуміється на Києві та кулінарії.

Задля поглиблення знайомства ми йдемо до кафе. Дорогою розмовляємо про історію вулиці Володимирської та про різні способи приготування карпаччо. В тому щось таке є: йти Володимирською, викликати з небуття привиди її зруйнованих будинків, її зниклих мешканців і все це в уяві перемішувати з апетитними фантомами вишуканих середземноморських страв. Це народжує настрій. Зрадлива пам’ять загубить потім лінії розмов та інтер’єрів, а настрій залишиться. Настрій, опертий на дрібні деталі. На яскраві дрібні деталі.

Один із персонажів Грабара полюбляє палити папіроски «Salve», які тримає у срібному портсигарі. Це – опорна деталь. Так само, як і стильне шкіряне портмоне самого Сергія. Портмоне. Портсигар. «Порти» опорних знаків, з котрих кораблі уяви вирушають у далекі мандри. Там, у мандрах, ми знаходимо спільні теми й зацікавлення. Виявляється, філософія кулінарії може вивести трьох літераторів з темного лісу спогадів на світлу стежку споживання їжі і насолод-жування бесідою. І настрій вже не тулиться до стіни несміливим гостем, а панує над холодом і вогнями вечірньої столиці.

Цей настрій мандрує з нами далі. До вокзалу, до купейного вагону, зрештою, до великого промислового міста на сході України, де на вокзалі стоїть величезний самовар і де совок ніколи не стане лише історією, тому що імперський стиль ніколи не помирає остаточно. Особливо в містах, створених імперіями. На порозі царства непереможеного совка нас зустрічає Володимир Брюгген – живий свідок півстолітньої історії великого пролетарського міста. Завдяки Брюггену навколо нас виникають тіні Миколи Хвильового і Еллана-Блакитного, Йосипа Бродського і Бориса Чічібабіна.

І знову надсвітовий настрій відсікає нас від мутної дійсності з її вологою зимою, з її політиками, що схожі на віруси, і з її вірусами, агресивними, немов політики. І знову я відчуваю себе частиною великого світу вічних істин. Світу, не обмеженого кордонами і минущими інтересами минущих кумирів. Напевне, заради цього відчуття люди не припиняють займатися мистецтвом навіть тоді, коли жодної зовнішньої мотивації вже не знайти ані на відстані витягнутої руки, ані на горизонті. Настрій долає відстані й часи, він з’єднує далекі тридцяті і ближчі дев’яності, він говорить цитатами постмодерних поетів і середньовічних містиків. І чай з велетенського самовара виявляється навдивовиж смачним і доречним.

З цим настроєм я вертаюсь до рідного міста, де мене, скорш за все, чекає зміна настрою. Адже до зимового сонцестояння ще неблизько і темні сили Самхейна все ще панують над Північчю.