Людський час впирається в смерть. Іноді це виглядає як лінія з крапкою, іноді як незавершене, розірване коло, іноді як безодня. Смерть радше зліва, стверджував відомий містик. І навіть, якщо все життя сумлінно дивитись лише направо, смерть здатна нагадати про себе, зробивши одної миті усі напрями лівими.
Ми з Володею Чернявським практично ніколи не обговорювали таємничу даму з косою. Можливо, задля того, щоб зайвими – та й не зайвими теж – згадуваннями не привернути її уваги. З іншого боку, навколо стало так багато людей, які бавляться в естетику смерті, що тему вже дехто став вважати попсовою. Але на Покрову тема раптом показала зуби. Чернявського не стало.
Його перехід на інший бік світу стався раптово, без тієї виснажливої прелюдії (чи то «премортії»?), якою вищі сили, як подейкують, карають грішників. Щось велике і мудре, що мешкало поряд із нами, відійшло на інший бік разом із Чернявським. Виникла порожнеча. Яку вже не заповнити чимось співмірним. Я читав, що природа не любить порожнечі, і спорожніле місце неминуче заповнять інші змісти і форми. Я лише маю великий сумнів, що ці майбутні змісти і форми будуть настільки якісними, щоби при найповнішій своїй присутності зробити порожнечу непомітною. Рідко коли місце великої людини займає інша велика людина. Зазвичай відбувається подрібнення. Тим більше, що сучасний культурний ландшафт надто бідний і надто дрібний для повноцінного існування великих митців.
…Чернявський не любив зими. І помандрував туди, де її не буває. Помандрував, не чекаючи, коли над дахами Франківська закружляють «білі мухи». Як називатиметься світ, у якому він зупиниться для довгого відпочинку? Невідомо. У різних релігіях він має різні назви. Кабалісти кажуть, що великі митці швидко проминають світи, де живуть янголи-охоронці та піднімаються до місця мешкання досконалої краси, знаного як Тіферет. Там очі митців бачать лише гармонійні творіння Предвічного і нема там нічого, що могло би образити їх своєю потворністю.
Східні мудреці вважають, що блага богиня Біла Тара приймає спочилих художників і поетів на схилах священної гори і дає їм роботу у своїх чертогах. Що в неозорих залах працюють і ті, хто малював мамонтів на стінах неолітичних печер, і майстри середньовічних храмів, і ті, кого передчасно відправили у мандрівку біди і стреси новітньої доби. Що там вони звершують те, що не встигли на цьому боці буття. Як би там не було насправді, художникам все одно передбачене краще посмертя, ніж чиновникам і бізнесменам.
Це, напевне, тому, що художники є служителями універсальних цінностей, що їхні творіння не розділяють, а, навпаки, з’єднують різні племена і народи у єдине людство. Не в мультикультурну утопію, придуману політиками-глобалістами, а в містичний собор померлих, живих і ненароджених, який від початку людства стоїть перед обличчям Творця і прагне участі у творінні. І смерть не розділяє цей собор. Не може розділити. Немає в арсеналі смерті інструментів для такого розділення.
І тільки це залишає надію. Яка житиме після крапки. Навіть після усіх можливих крапок.
