Вулицями Франківська вештаються лузери. Себто, невдахи. Лузери вешталися містом завжди, але цього літа їх чомусь побільшало. Може у всьому винна спека, може саме вона вигнала їх на вулицю. Адже зазвичай люди цієї породи сидять на диванах перед телевізорами і змішують невдоволеність життям з пивом, плітками та серіалами. Але від спеки їхні старі дивани починають смердіти. З них випаровується минуле. Запахи забутих подій, забутого поту і забутих сподівань. Ці запахи наповнюють квартири лузерів актуальною нестерпністю. І вони залишають свої ароматні диванні гнізда та виходять на пропечені сонцем вулиці. Влітку, на їхнє щастя, не обов’язково мати понтового одягу. Зійде й стара вицвіла сорочка з короткими рукавами, куплена за часів Горбачова, або ж не менш вицвіле платтячко, перешите подругою з принагідного секонду.
Лузери ходять містом мовчки. Вони спостерігають навколишнє життя. Не їхнє життя, чуже й ненависне їм життя. Вони подібні до запізнілих кагебешних сексотів, які зібрали важливу інформацію про ворогів трудового народу, але не знають, кому саме ту інфор-мацію слід доповісти. Вони із зосередженим виглядом баражують навколо літніх майданчиків, дорогих кав’ярень і ресторанів, вдивляючись у їхніх відвідувачів. Вони переконані, що усі чоловіки, які сидять за столиками на цих майданчиках, — злодії та хруні, а усі жінки — курви. Лузери складають списки ворогів. Це — одна з їхніх улюблених забав. Коли у них в хаті закінчується папір, вони використовують ті списки для клозетних потреб і складають нові. Щоразу довші.
Лузери заздрять. Вони вважають, що життя несправедливе. Що це вони мали б сидіти за столиками у дорогих ресторанах з красивими дівчатами і пити кольорові напої з іноземними назвами. Але їх зрадили. Слово «зрада» — улюблене лузерське слово. Вони переконали себе і переконують інших, що якби не зради жінок, родичів, друзів, політиків і працівників комунального господарства, вони не були б невдахами. Часто-густо на запитання «хто ти?» лузери відповідають, що вони митці. Що, насправді, вони не волоцюги, а поети, музиканти, художники. Талановиті, але невизнані. Що невдячні сліпі суспільні авторитети визнали не їх, талановитих і беззахисних, а хитрих і бездарних пролаз, які зайняли ті місця під сонцем, які призначені були їм.
Деякі лузери показують недовірливим «колегам» дипломи музичних і художніх шкіл, а в деяких з них є навіть замацані квитки членів творчих спілок. Вони натякають, що вдома (у шафі, на дачі, під диваном) до пори до часу лежать їхні геніальні твори, здатні врятувати світ від бездуховності. Що колись, побачивши ті твори, суспільство прозріє і посмертно нагородить їх Шевченківською премією. «Колеги» дивляться на невизнаних геніїв сумними очима. Вони здогадуються, що то за твори. Силует білочки (зайчика), випалений на сосновій дошці і ретельно залакований. Патріотичний вірш, де «Марічка» римується зі «смерічкою». Авангардна картина з двома чорними плямами на рожевому тлі та сірими відбитками пальців. Ода (симфонія) на падіння Батурина (перемогу при Конотопі). Майже в кожного «колеги» в шафі теж зберігається щось духовно-нетлінне такого ж ґатунку.
Інша частина лузерів до мистецтва непричетна. Це — невдахи місцевого політичного поля. Двадцять років тому вони несли перші прапори на перших мітингах і навіть провели кілька годин у совіцькій буцегарні (тобто були репресовані). Але кляті «хруні» («зрадники», «москалі», «манкурти», «перешиванні», «ліберасти», «бандити», «олігархи», «жидомасони» тощо) тепер стали владою і рахують бабло товстими як сосиски пальцями, а скромні герої опинилися у відомому і не дуже зручному місці. Так вони уявляють цей світ.
Але вони не стомилися чекати свого часу. Вони вірять, що прийде на світанку підпасок із ясними очима та збере їх у залізну когорту рятівників Вітчизни. Й того дня підуть вони, дихаючи перемогою і свіжим перегаром, до сходу сонця. А завсідники модних кав’ярень (зазначені у їхніх списках) чи то розвіються, як нічна мара, чи то накивають п’ятами. Років зо п’ять тому вони були впевнені, що підпасок з ясними очима вже прийшов, але то виявився не той підпасок. І списки знов гулькнули до рури. Відтоді лузери постаріли, але за їхніми набряклими віками ще щось живе. Злі язики (оплачені, зрозуміло, бандитами і перешиванцями) кажуть, що там живе товста жаба-душителька, яка, незважаючи на спеку, жене лузерів до середмістя.
Туди, де й далі користуються популярністю модні кав’ярні, до яких ясноокі підпаски мріють влаштуватися офіціантами.
