Володимир Єшкілєв На початку серпня на українських просторах Інтернету виник колишній ведучий програми «Епіцентр» з рефлексіями на візит патріарха Кирила. Взагалі, цей візит чомусь (я здивований) породив різноманітні емоції у великої кількості людей, з чим, в принципі, Кирила можна й привітати. Скажімо, його Константинопільський колега Варфоломій минулого року тут теж був, але такого довгого шлейфа «букафф» за собою не залишив. Але мова не про це, а про рефлексії відомого журналіста, який, серед іншого, припустив, що Україна являє собою failed state – аварійну державу. Державу, що не склалася. Й не тільки припустив, а й навів аргументи. Не дивно, що його за це поскубали патріотично налаштовані мешканці вітчизняних сайтів. Планіда бо в них така – поскубувати. Хоча, могли б, я думаю, теж навести певних аргументів на захист протилежної позиції: що держава, мовляв, склалася і не аварійна вона зовсім.
Мене у всій цій суперечці зачепила не стільки змістова, скільки, так би мовити, «рамкова» сторона дискусії. Зі змістом тут усе ясно – політика, вона і є політика. Одна сторона доводить, що Кучма, попри все, був нашим добрим і втраченим татком, інша – що від перевізника Кия до Ющенка нічого державотворчого на цих землях не було, бути не могло і бла-бла-бла. Многа букафф, ошєнь многа. І серед цього всього виникають такі собі «надпитання»: «Де ми? Для чого ми?». І ще одне: «Нащо ми це все обговорюємо?».
Новим поколінням, як виглядає, глибоко начхати на те, де вони мешкають – на аварійному смітнику, що «не склався», чи на перспективному майданчику, частково розчищеному для європейського футболу. Нові покоління живуть теперішнім днем. Усі запропоновані «дорослими» моделі майбутнього дискредитовані. Тому «діти» обрали для себе найпримітивнішу (та, одночасно, тактично безпрограшну) модель поведінки: бити бомки, якнайдов-ше залишатися дітьми, не брати на себе жодної відповідальності, не напрягатися і не читати нічого такого, що складається з великої кількості букафф.
Така от «рамка» для проблеми failed state. Моделі майбутнього України сиротами блукають в унеті. Моделі майбутнього не можуть знайти своїх виконавців. Корупція? Начхати. Новий феодалізм? Начхати. Загроза тотальних фальсифікацій? Начхати. Про що ви там триндите на сайтах для соціально стурбованих? Краще покажіть нам забігайлівку з дешевим бухлом. Хтось зауважить, що все це до пори до часу. На що «діти» скажуть: так все до пори до часу. Прилетить астероїд, гопне і все.
Відповідно, реальне українське суспільство чинить шалений спротив спробам підвести його до дзеркала. «Подивись на себе!» – кричать суспільству «епіцентри», «свободи слова», «українські правди». «Не хочу!» – верещить і шарпається суспільство. Суспільству пофіг власна немита шия. Здається, йому все пофіг. Можна скільки завгодно розповідати про громадянське суспільство, про ініціативи знизу, але як перетворити на громадянське суспільство мегатонни байдужої біомаси, що живе (животіє, процвітає) від бодуна до бодуна?
Двадцять років над суспільством проносилися вітри премудрих обговорень його стратегічних проблем. Від «прожекторів перебудови» кінця вісімдесятих до теперішньої шустеріади. А воно все більше нагадує бравого солдата Швейка. Наше суспільство ставиться до себе так само, як Швейк до старенького австро-угорського монарха. Старенький монарх, як пам’ятаємо, такого ставлення до себе не пережив.
Корені цієї байдужості можна, за бажанням, виводити і від кріпосного права, і від особливостей колонізації Дикого Поля за часи Рюриковичів. Любителів розгрібати історичне лайно в нас ніколи не бракувало. Але так виглядає, що дослідження цих коренів нічого нам не дасть окрім сумної констатації, що проблема давня, якщо не древня. І що долати її важко. А тому, каже дехто, краще її й не долати зовсім. А лише спостерігати за тим, в який бік ця проблема росте. І рости разом з нею в той самий бік. Себто: вам по приколу і нам – по приколу.
Інші кажуть, що то все пусте. Що приколи тупі. І що справа не в біомасі. Й не треба, мовляв, шарпати за фіст та ружні органи маленьких світу сього. Буде достатньо, кажуть, зорганізувати на виконання моделі майбутнього тих, хто може без напруження прочитати многа букафф (речення довше за рекламний слоган кока-коли). Ну що ж, може бути. Залишається тільки таких просунутих знайти…
«… А знайшовши, втекти від них якнайдалі», – підсумовує моя дівчина, яка через плече читає цей допис. Вона з нового покоління, її такі дописи не гребуть. Многа букафф.
Comments are closed.