Володимир Єшкілєв Навіть якщо епоха закінчується, породжені нею ілюзії ще деякий час залишаються живими. Епоха, яка почалася у 1989 році, закінчилася у 2008. Ми вийшли з порталу Ліберальної паузи, але ще не увійшли до порталу Китайської ери. Ми — між порталами. Але це зовсім не означає, що широкі маси споживачів це усвідомили. Навпаки: перед своєю смертю міфи Ліберальної паузи твердішають. Похмільні вуста порохнявих пророків ще мурмочуть: «Демократія… Права людини… Глобалізація…» Але тепер це лише колискові для юних провінційних гуманітаріїв, які — забігавшись етнофестами і тренінгами — ще не зрозуміли істини нових часів: ракети середньої дальності знову стають актуальнішими за писання Левінаса і Попера.
Міжпортальна ситуація на наших теренах отримала для себе окремий вимір. У нас не помітили, що світовий ринок свіжих ідей та концепцій спорожнів швидше за кредитні ресурси банків. Наші «претенденти в ідеологи» (не пророки й мудреці, а перекладачі з європейських говірок) були впевнені, що це аж ніяк не проблема.
Зрештою, хтось може зауважити, що вторинність ніколи не заважала бути кумиром офісних працівників, викладачок-гуманітарок і журналістської братії, вихованої в конференційних ретортах з ліберальним легкокислотним розчином.
Але за ідейною порожнечею прийшла не абстракна криза сенсів, а реальна криза економіки, збудованої на різних видах вторинності. Вторинні цінності випарувалися не в аудиторіях університетів, а на світових біржах. Не пророки, а індекс Доу-Джонса провістив про нову еру.
Ще вчора звикання до імпорту ідей набувало сталого виміру і твердої, як дубові корені, векторності. Здавалося, що в Україну на довгі десятиліття прийшла «креативна зима» суцільного цитування. Але все скінчилося за кілька місяців. Заробітчани повернулися з раю, втраченого для всіх. І розповіли, що «там» тепер стає некомфортно. Що злішають люди, псується погода і вужчає ринок європейських задниць, що потребують витирання і вилизування.
Заробітчани повернулися, увімкнули ТВ і виявили, що у країні, яку вони колись залишали політизованою і стурбованою виборами, тепер танцюють з зірками, танцюють для них, танцюють всі, і головним питанням сучасності є непонятка: опустила таки чи ні їхня Агілера нашу Ані Лорак, коли запропонувала їй безплатно попрацювати на «розігріві».
Єдине, кого шкода — це правозахисників. Вони непогані пацани, але що вони стануть робити в цьому новому світі, де людині залишиться одне фундаментальне право — право на перечікування кризової весни? Далі співатимуть про необхідність боротися з мєнтовським бєспрєдєлом? І кого тепер хвилюватимуть заслуги борців з тоталітаризмом?
На зміну недоношеним дітям глобалізації приходить новітня «касетка» проектних поколінь, котра мужнітиме серед останніх корчів зрілого постмодерну. Жорстка конкуренція покладе край імпортові політкоректності. Хижа природа перемагатиме трансгенних мутантів. Нова хвиля адаптованої для середніх умів містики зволожить кризовий ґрунт.
Широкі маси неплатників відсотків кинуться під широкі крила імперських орлів і під тими крилами заплатять за все. І за всіх.
Але навіть доля тих мас вже не цікава. За що боролися, те вам і проспонсорували. І серед дешевшання оренд і репутацій вже тепер легше п’ється горілка, а призабутий кайф самотнього читання книжки повертається у всій своїй неперевершеності.
