Її читають залпом, слухають відкритим серцем і розумом. Кажуть, по-іншому неможливо. Біля стенду Марії Матіос на XVIII книжковому Форумі видавців у Львові ніде було яблуку впасти упродовж чотирьох днів. «Репортер» поговорив з культовою письменницею – про життя, історію, любов.
— Пані Маріє, недавно ви сказали, що востаннє публічно читали свої вірші ще 15 років тому. Ви вже не пишете поезію?
— Можливо, це неправильно, але вважаю, що після тридцяти, якщо ти не пишеш геніальних віршів, то писати їх – непристойно.
— Жодна українська книжка не продається в Україні таким накладом, як «Солодка Даруся»: сім перевидань і понад 200 тис. примірників. Те, що книгу переклали і в Москві, означає, що й там комусь цікава наша справжня історія?
— Це значить, що хтось думає над тим цвяхом, який я забиваю у голови читачів. І це велика всесвітня брехня, що люди не потребують знань історії. Ані на Дніпропетровщині, ані в Запоріжжі, ані в Харкові жодну з моїх книг мені не повернули і ніякою гниллю не закидали. Я певна, що ніколи не мине бажання погортати паперову книжку, погладити обкладинку, замислитися. І неправда, що люди збайдужіли.
Якось підійшла до мене одна жінка й каже: «Я би вас убила!». Коли ж спитала, за що, то вона мені відказала: «Ви описували, як наші люди знущалися над прив’язаною до дерева жінкою, але наші не можуть такого робити!». А насправді наші люди робили й роблять ще й не таке. І я на багато років писання наслухалася того, що мені розповідали у дитинстві…
— Чи залишили вас у спокої спецслужби?
— Коли найбільшого нашого «українолюба» Табачника тільки призначили міністром, то я ще тоді запитала Президента у відкритому листі, чи уявляє він собі, який самурайський ніж поклали йому до рук? І скажіть, що політики випереджають письменника… Ніколи такого не було. Коли говорять, що треба віддати чи приєднати Донбас, то називаю ті розмови похмільними розмовами. То є дурна бесіда, як кажуть у нас у Розтоках. Тим, хто пропагує цю ідею, ставлю запитання: як можна продати своїх?
Ми часто кажемо, мовляв, вони, східняки, нас не розуміють. А що ми для цього зробили? Ми привезли їм книжки, кіно? Розказали щось?
— Це можна ілюструвати вашою ж цитатою: «Ніхто нікому нічого не винен, окрім совісті».
— Саме тому я не хочу боротися за щось чи шукати тих, хто мене розшукує. Але хочу сказати: зараз ситуація така, що хто має бодай найменше бажання щось говорити і пояснювати людям, то нехай це робить. Мусимо говорити твердо. Без крику і пафосу. І якщо була б моя воля, я б усім політикам позаклеювала роти, а в народ пустила художників, письменників, співаків. І нехай би вони поспілкувалися між собою. Тоді б і зміни настали, і суспільна температура, яка досягла критичної межі, поволі знизилася.
— Ви зараз кажете про свою місію?
— Якщо держава не виконує пізнавальних, історичних функцій, не може забезпечити бібліотеки словниками, то це потрібно робити самим. Минулого року ми з видавцем Василем Гутковським вирішили зробити соціальний проект – двомовну «Солодку Дарусю» під однією обкладинкою. Зробили й повезли по бібліотеках на схід України. Щоб знали, як то було на тій «Западній». До речі, у Харкові мені казали, що державі треба було б зекономити кошти на феєрверках, а натомість зробити обмін молоді зі сходу на захід. І то був би найкращий спосіб примирення.
— Чи є в «Нації» новела найрідніша для вас, найважливіша?
— Процес власного похорону із новели «Не плачте за мною ніколи», зрежисований Юстиною за 30 років наперед. У тій новелі – людська, ментальна і моральна сутність нашої нації. Мою покійну бабусю, з якої я «списала» Юстину, з її чотирма класами румунської школи і вмінням говорити виключно афоризмами, в селі називали Соломоном. До речі, як і всі мої пращури, я збираюся жити довго, за вісімдесятп’ятку.
— Свою книжку «Вирвані сторінки з автобіографії» ви назвали такою, яку можна дописувати. Здається, у Табачника така спроба вже була…
— Це книга, на якій я могла би присягти. Це моя і Біблія, і Конституція. Задум цієї книжки народжувався в той час, коли мені довелося зазирнути в безодню – хворобу. І я зрозуміла, що з цієї безодні можна не вийти і щось треба сказати. Словом, я це зробила, і тепер мені легше, бо сказала спасибі тим, хто мене вчив. Думаю, скажу ще про багатьох.
— Чи є хтось, кому б ви позаздрили?
— Хіба що дурням, бо їм живеться радісно і щасливо. І Маркесу, який написав «Сто років самотності», бо могла б теж таке написати, а він це вже зробив. У своєму листі Ольга Кобилянська до Августи Кохановської пише: «Я залишуся тій батьківщині вірною до смерті. Нехай мене хоч сто разів висміюють, що я пририлипла, як селянин до землі. Ну то я – селянин…». У своїх книжках я теж почуваю себе тим селянином. Коли мене питають, чого ж ви такі трагічні у творах, то відповідаю, що насправді збираю тільки перший шар того трагізму. Звісно, можна було бути якимось вар’ятом та робити щось інше, але я вірю в те, що поки маємо почуття і тугу, доти будемо. У моїй «Дарусі» якраз почуття життєлюбства дає силу вижити у найгірших обставинах.
— Звідки така відвага та впевненість?
— З Ростоків, звідки я родом. Це дуже гарне старе буковинське село. Насправді, навіть коли чорно тяжко, впевненості додає знання свого коріння, предків, як і що вони робили, добре чи зле. Думаю, Бог тримає руку не тільки над головами окремих людей, але й над окремими територіями. Відчуваю цю опіку й над Ростоками. Пригадую, як на нашому подвір’ї Юрій Іллєнко ходив по споришу і сварився з Іваном Миколайчуком. Тоді, у 1970-х, вони у нас квартирували. Тут свого часу жила Наталя Наум, Василь Симчич, Юрій Федькович забігав до молодиць, шукаючи собі наречену. Дуже тішуся, що саме в Розтоках засвітилася кінематографічна зірка Богдана Ступки. Пам’ятаю його 28-літнім з чорним воронячим волоссям. Якби не він, може б і не писала те, що пишу зараз. Саме він мене потряс. Донині пам’ятаю слова з фільму «Білий птах із чорною ознакою», в якому розіп’ятий своїми сумнівами Орест каже: «Це мої гори, і я тут ґазда. І ніхто мені не розказ, як тут жити».
Comments are closed.