Німецький мікробіолог Роберт Кох 24 березня 1882 року оголосив, що зумів виділити бактерію, яка зумовлює туберкульоз. У ті часи ця хвороба була однією з головних причин смертності.
Паличка Коха донині залишається серйозною проблемою. Як хворіють на Прикарпатті та про основні стереотипи щодо туберкульозу — в розмові з головним лікарем Івано-Франківського обласного фтизіопульмонологічного центру Любомиром Малофієм.
— Пане Любомире, яка ситуація на Івано-Франківщині?
— Захворюваність зросла. Якщо у 2011 році ми мали показник 65,7 на 100 тисяч населення, то у 2012‑му вже 69,6. Приріст за рік — 54 особи. Середній показник по Україні — 68,1. Тобто у нас захворюваність навіть вища. Але якщо говорити про деструкції (розпад легенів) — коли виявляємо туберкульоз уже в запущених стадіях — то кількість таких випадків є сталою. І тут є нюанс: якщо показник деструкцій не зростає, а захворюваність збільшується, то це прямий доказ того, що ми просто почали краще виявляти.
— Є симптоми, за якими можна запідозрити туберкульоз?
— Описи тих симптомів висять на сіті-лайтах і білбордах по всьому місту, але люди чомусь не надають цьому значення. Якщо ти кашляєш понад 2‑3 тижні й цей кашель не проходить, це має насторожити. Нічна температура, слабкість, зниження апетиту. Просто прийди до лікаря, щоб зробити банальні речі, — рентген, аналіз харкотиння. У нас як? Поки не вколе й не притисне, до лікаря не йдуть. А в нашій галузі, коли вже притисне, тоді вже дійсно є серйозна проблема. Далі йде довготривале лікування, яке не завжди може бути успішним. Особливо, коли вже є розпад тканин, гнояки, кровохаркання. І люди не розуміють ще одного важливого моменту — вони можуть бути джерелом інфекції, небезпекою у першу чергу для своєї ж сім’ї.
— Побутує думка, що туберкульоз — хвороба бідних?
— Десь 60% хворих — це люди, яких називають асоціальними, ті, що вживають алкоголь, наркотики. Велика проблема — що вони не хочуть лікуватися. Наведу приклад. Ми часто виїздимо у райони з професорськими групами. У минулому році в Калуському оглядали хлопця 23 років. Він навідріз відмовлявся лікуватися: що ви мені розказуєте, мене нічого не болить! Прийме собі дозу й навіть не думає про те. Коли приїхали цього року, то вже застали його у стаціонарі, сидів, як горобець на гілці, лежати не міг, бо задихався, на знімку бачили, що легень майже не лишилося. Просив — робіть, що хочете, лише допоможіть! А помогти ми вже не могли.
— Примусити не можна було?
— На жаль, у нас таке поки що не практикується. Нині маємо закон про примусове лікування, але він дечого не враховує. Закон каже: якщо ми вважаємо, що людина потребує примусового лікування, то маємо подати до суду, той приймає відповідне рішення, а тоді лікуємо. Але навіть якщо цю процедуру пройти, то ми не маємо закритих відділень з охороною, куди можна було б цю людину помістити. Але крок перший — закон — уже зроблений. Зараз подали свої пропозиції щодо доопрацювання. Справа зрушилася з місця.
— Кажете, 60% хворих — асоціальні, а решта?
— Від туберкульозу не застрахований ні олігарх, ні політик, ні міністр. Залежно, де він був і з ким спілкувався. Хвора людина може заразити будь-кого. Навіть більше скажу: мікобактерія може перебувати у кожному з нас, але задовільний стан імунітету — коли організм сильний, немає ніяких збоїв — це долає, й вона десь там глибоко дрімає і тільки чекає слушного моменту. Коли отримали стрес, недохарчувалися, перенервувалися — відбувся удар по імунній системі, бактерія піднімає голову. Але туберкульоз — не вирок, головне його вчасно виявити та полікувати. В такому разі шанс на одужання — 100%. Так, вже у серйозній стадії, не у кінцевій, про яку я говорив, лікування довготривале, може бути від шести місяців і до двох років. Звісно, воно виснажливе. Але нині є можливість лікуватися амбулаторно. Тобто у лікарні треба лежати тільки перший проміжок часу — коли людина є небезпечною. А коли пройшло обезбацилення й ми не знаходимо у мокротинні бактерію, то можна йти додому і вести звичний спосіб життя — головне не порушувати режиму прийому ліків.
— А як із рідними хворого?
— Коли вперше виявляємо захворювання, то повідомляємо санстанцію — вона має зробити обробку житла. А ми беремо на облік усю сім’ю, робимо обстеження, всі рідні спостерігаються у нас певний час, аби не пропустити виникнення захворювання. Я сам свого часу через це пройшов — батько був хворий туберкульозом. І вже стільки років пройшло — ні я, ні мої рідні не хворіли. Ми пройшли всі ці етапи, кожен рік обстежувалися, робили діагностику й таке інше, і тут нема абсолютно нічого страшного. Головне, аби люди це зрозуміли.
— У дитинстві нам усім робили щеплення проти туберкульозу, нині вони дають якийсь захист?
— Гарантії, що не захворієш, немає ні в кого. Вакцинація дає гарантію, що захворювання буде проходити у значно легшій формі. Тут немає такого, як при вітряній віспі — раз перехворів і все. На жаль, тут не так. Тим більше, що мікобактерія туберкульозу пройшла певні етапи розвитку й мутації… Під загрозою — кожен. Тому ми хочемо достукатися до людей. Ми переглянули свою стратегію й тактику, вирішили, що просто лікувати — цього замало, треба йти до людей.
— Як воно виглядає на практиці?
— Ми зараз напрацювали цілу низку заходів. У неділю, 24 березня відбулася акція на Вічевому майдані, де був наш виїзний флюорограф і наші фахівці. Обстеження пройшли близько сотні чоловік. Ми будемо й далі проводити подібні заходи, аби це не було тільки у березні, який серед лікарів називають місяцем туберкульозу. Щоб люди нарешті зрозуміли — якщо ти кашляєш 2‑3 тижні, то треба піти й перевіритися, а не жити на пороховій бочці, наражаючи на небезпеку не тільки себе, але й усіх рідних, і думати — підірветься чи ні.
Comments are closed.