Погляд

Лінії пам’яті

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Володимир Єшкілєв Час від часу міста, котрі збудовані одним народом, потрапляють під владу іншого народу. Прибульці (заселенці, завойовники) по-різному відносяться до того, що потрапило до їхніх рук. Вандали одного разу вирішили проблему радикально. Імперський Рим, як місце майбутнього мешкання, їх не цікавив і вони, ретельно розграбувавши, спалили Вічне Місто. Але під владою тих таки вандалів, кажуть історики, африканська метрополія Карфаген квітнула і будувалася сім десятиліть. Отже, кожний випадок у фатумах міст є окремим, і від кожного узагальнення тут попахує інтелектуальною спекуляцією.

Наш випадок також вартує окремого дослідження. Місто Станіслав українці не будували. Безперечно, серед робітників на тогочасних будовах були присутні представники теперішньої титульної нації, але ідеологію, стиль та топографію (тепер кажуть — урбанографію) нашого міста визначали не українці. В архітектурі деяких споруд ідеологічне «навантаження» зберіглося й дотепер. Так, скажімо, теперішня Ратуша була побудована у вигляді польського військового ордена (вид зверху). Цей орден, зокрема, давали бійцям армії Галлера за ліквідацію ЗУНР. Це історія. Вона може подобатися комусь чи не подобатися, але муд­рі люди переписувати її не радять. Особливо за доби Інтернету та цифрових носіїв інформації.

Ще за радянських часів з такими європейськими містами, як наше, прийнято було не панькатися. Їх перейменовували, руйнували цвинтарі, знищували номени (назви) топосів, вулиць і площ, збивали з фасадів і брам усе, що не відповідало вбогим смакам та світоглядним пріоритетам владної еліти переможних робітників і селян. Старовинну бруківку вивозили для реставрації імперських столиць, різьблені двері замальовували бридкою ґрунтівкою. З міського простору вичавлювали «дух буржуазності», залишки аристократичного стилю, написи на мовах, якими розмовляли його творці.

Логічно було би припустити, що після падіння комуністичної імперії це нарешті припиниться. Тим більше, що нові господарі міста, грізно насупивши свої чиновницькі мармизи, проголосили курс на європейську інтеграцію. Себто, курс на повернення до тих фундаментальних принципів організації міського простору, які закладені в урбанографію старого Станіслава, перепризначеного хрущовськими партапаратниками у новітній «Івано-Франківськ».

Можна було б, до речі, вчергове познущатися з цієї важкуватої назви, мовно?стилістична конструкція котрої була не без гротеску застосована ще у романах Достоєвського — згадаймо його «Скотопрігон’євск». Але це не теперішня тема. Теперішня тема — пам’ять про минуле. В місті, дякувати Богові, вже нема вулиці імені оберката Дзержинського. Але й нема вулиці Андрія Потоцького — засновника міста! Якась дивна інтеграція до Європи.

Ті, хто називав вулиці міста у 90?ті роки, керувалися незбагненою логікою, якщо не сказати більшого. Скажімо, знайшлася вулиця для того, щоби назвати її на честь Джохара Дудаєва. Але не знайшлося й провулку, щоби увічнити пам’ять Камінського — бургомістра (мера) у 1870?1888 роках, який відбудував Станиславів після страхітливої пожежі 1868?го. Я не маю нічого проти покійного чеченського генерала, але хіба його заслуги перед нашим містом більші за заслуги людини, яка 18 років ним (містом) керувала та його відбудовувала? Вже й не кажучи про те, що і міська публічна бібліотека теж почалася не без допомоги Камінського. Нехай буде вулиця Дудаєва, але нехай буде і вулиця Камінського.

Я навіть не хочу ставити себе на місце когось із теперішніх «називальників» (переіменовувачів?), щоби второпати оту, перепрошую, «ідеологію» називання-перейменування. Відчуваю, що для цього мені треба перечитати якусь допотопну шкільну читанку з історії України на кшталт писань Миколи Аркаса. Зі своїм містом, панове, так не чинять. Так чинять лише з чужою територією, з котрої треба за будь-яку ціну стерти її нестерпно вороже минуле.

А може, це просто така проста і по-дитячому безпосередня помста за приниження предків? Може, тут працює інша лінія пам’яті? Та, на котрій записані вікові образи і невідомщена кров? Ця лінія пам’яті не просто жива, вона активно формує свідомість сучасників. Колись вже це було і погано закінчилося. От цитує у своїй книзі місцевий краєзна­вець якогось польського націоналіста з «Кур’єру станіславівського» від 1931 року: «Станіславів не був руським, не є руським і, дасть Бог, не буде ним». Після того краєзнавець доречно зауважує: «Бог не послухав шовіністів». А Бог їх ніколи не слухає. В Євангелії читаємо: «Блаженні миротворці». Тим, хто закриває мирні лінії пам’яті і відкриває конфліктні, блаженства не передбачено. Навіть у такі часи, коли в декого від передчуття війни солодко мліє серце.

Півстоліття тому розумні люди з французів і німців домовилися викинути зі шкільних підручників історії усі епізоди, спроможні від­родити ненависть між цими народами. Із цього, кажуть, почалися процеси, які призвели до об’єднання Європи. Може, варто спроектувати цей досвід на облаштування власного європейського міста? Незважаючи на те, які там демони пам’яті причаїлися в підмурівках старих кам’яниць.