Колись, за радянських часів, на шкільному факультативі з історії нам, учням 10 класу, розповіли про такого собі поміщика Борецького, дідича з українського Сходу. Він у 1918 році (за німецької влади) наказав висікти до одного ціле село, а сімох селян повісив. Коментуючи цей випадок, вчителька підкреслила «як його яскраву класову суть, так і ступінь моральної деградації колишніх кріпосників, експлуататорів і ворогів трудового народу». Учні з учителькою погодились. Моральний покруч. Німецька маріонетка. Повісив трударів. Наказав катувати батогами жінок і неповнолітніх. Ясна справа – садист.
Пройшло десять років. В історичному дослідженні, присвяченому визначним козацько-дворянським родам України, я знову прочитав про того поміщика. Але тепер та сама історія була подана іншим боком. У 1917 році, коли пан Борецький на румунському фронті самовіддано командував полком царської армії, добрі трударі розграбували його будинок, кілька днів ґвалтували жінку і доньку, а потім підвісили напівживу родину полковника головою донизу і всім селом дивились, як ті конають. Тепер уже Борецький виявився не катюгою і не садистом, а досить ліберальним вуйком. Славним нащадком старовинного козацького роду, що вівся від часів Сагайдачного. Повернувшись з армією кайзера на родинні землі, пан повісив лише сімох найактивніших ґвалтівників. А міг би й усе село спалити, натякав автор дослідження. Мовляв, мав на те серйозні підстави. Бо ж славний рід на ньому присікся, лишивши теперішню державу без представників спадкової провідної верстви.
Минулого року довелось побувати у тих краях, де майже 100 років тому відбувалися ті події. Серед співрозмовників опинилися місцеві краєзнавці. Історію родини полковника Борецького, як виявилось, там й досі добре пам’ятають. До революції пан полковник був одним із некоронованих князів степового краю. Завів у своїй латифундії феодальні звичаї – включно із правом першої ночі. Подібно до теперішніх феодальчиків полював на людей у своїх володіннях. Його жінка довела до самогубства молоду дівчину із прислуги. Таким чином давня історія зла зробила коло і замкнулась у міцний ланцюг, де жертви варті своїх катів. До цього можна лише додати, що син одного із сімох повішених Борецьким селян потім став великим чином у НКВС і доклав руку до масових знищень у 1930‑х роках.
Ця окрема історія є малим віддзеркаленням нашої загальної історії. Зло породжує зло, помста обертається на контрпомсту. І так до безкінечності. У пам’яті поколінь один шар злодіянь громадиться на інший і кожен пнеться затвердити у черговому монумен-ті свою окрему «правдоньку», замішану на давній і свіжішій крові. І ніде не бачимо дорослого прагнення забути і простити. Хоча не є новиною, що сучасне комунальне порозуміння (створення громадянського суспільства) починається з усунення конфлікт-них епізодів минулого зі сфери публічного обговорення.
Тут, зрозуміло, починає співати неозорий хор непримиренних любителів люстрацій: «Очистимось! Відкриємо очі! Накажемо винних!». Можна і з цього почати. Є й на те підстави. Жодних сумнівів. Але нехай любителі люстрацій і помсти озирнуться навколо і побачать затаєний переляк в очах своїх родичів, приятелів, однопар-тійців. Скелети, які вилазять зі старих шаф іноді перетворюються на людожерів. І не варто про це забувати. Особливо в наш час.
Comments are closed.