Серед інших властивостей свята мають одну фатальну. Вони невблаганно зближують нас із телевізором. Цей мирний нерухомий прилад у будні виконує свою головну місію – затуляє пляму на стіні. Навіть ввімкнений, він залишається пасивним елементом інтер’єру. Кольорові картинки, які час від часу пробігають екраном, нікого насправді не відволікають. Звичайні собі прикольні картинки.
Іноді з елементами тупої еротики (серіал «Однажды в милиции»), іноді просто з елементами («95 квартал»). Робота зазвичай не дозволяє серйозно сприймати це «вікно в нікуди». Інша справа – свята. Тут поміж тобою і картинками залишається лише настрій. Телевізор раптом опиняється в центрі домашнього кола подій. Особливо після 200 грамів.
Це така собі мала ужиткова містика. Спожив третю чарку – і все. Куди б ти після того не рушив, перед тобою обов’язково виникає телевізор. Навіть коли ти дивишся у чарівні очі коханої, там віддзеркалюються або Зеленський, або Кіркоров. І ти змушений повернутися до екрану і дивитись туди. У мілкі глибини фальшивого світу ТБ. Туди, де збуваються мрії знайдених на смітниках талантів, посміховиська вилазять у суперзірки, а стомлені політологи мляво і пошепки (щоби не чули споживачі телешоу) обговорюють новий костюм «тіньового прем’єра» Соболєва. А що їм ще обговорювати? Все інше вони встигли обговорити в ресторанах.
Аби подолати малу ужиткову містику, я випиваю четверту чарку бальзаму, щойно подарованого знайомим журналістом. Бальзам помічний. Напевно, деяким просунутим журналістам відомі секретні нічні трави, що протидіють електронним ЗМІ. Після четвертої чарки загіпнотизована телевізійною картинкою свідомість починає поступово відділяти головне від другорядного. Ось у репортажі про соляні печери на СТБ кажуть: «Раніше в цій печері стояли курдуплики». «Хто стояв?» – перепитує наша гостя, яка зайшла до нас посвяткувати. «Курдуплики», – кажу я, розуміючи, що ось тут і заритий собака. Ось тут і схована абсолютна істина наших часів. У тому вже неіснуючому стоянні клятих курдупликів. «А що це воно таке?» – не з’їжджає з теми гостя. Яка ж… проста дівчина! «Це – гномики, фігурки такі», – здогадується моя кохана.
Далі починається діалог, який прикрасив би абсурдистську драматургію якого-небудь Гришковця. Репліку «Ні, с… на дивізія, я вас питаю, якого біса вони називають гномиків отими пур… курдупельками?» перериває чергова реклама. Звук стає гучнішим і на екрані виникають мікроби. Останнім часом вони виникають там постійно. То вони збираються раптовою атакою захопити ванну кімнату, то ховають в іржі і вапнякових нароснях цілу армію, то плавають в унітазі немов у джакузі. Це вже стає підозрілим. Особливо враховуючи, що телевізійні мікроби бридкі – з трьома ногами, чотирма очима та іншими неестетичними органами. Перш ніж загинути у густому доместосі, вони лякають нас і погрожують нам.
«До чого це нас готують?» – запитав би на моєму місці пильний провінційний інтелігент. Яке щастя, що я не пильний інтелігент (взагалі намагаюсь не напружуватись). Я точно знаю, до чого нас готують. До зустрічі з унітазом.
«Бачите, – показую дівчатам на рекламних мікробів. – Або вони, або курдуплики. Хтось то має прийти на зміну занепалому людству».
Comments are closed.