Серед усіх країн, в яких мені довелось побувати, була одна, яка вразила своїм контрастом. Катар — країна Персидської затоки, невелика — лише 180 на 240 км, але з чималими амбіціями. А чому б і ні, коли у тебе в запасі газу й нафти більше, ніж води?
Місцевого населення, корінних катарців, небагато і всі вони дуже заможні люди. Працюють на них в основному пакистанці та індуси, які, як правило, задіяні на важких роботах і у сфері послуг. На більш інтелектуальну роботу запрошують європейців, українців також. Там нині працює дуже багато наших тренерів. Місцеві є «лінюхами», адже з фінансами в них уже все склалося. При народженні корінного катарця держава кладе на рахунок батькам 200 тис. доларів.
Щороку, починаючи з 1998‑го, там проводять етап Гран-прі з легкої атлетики. Мені пощастило брати участь у дебютних змаганнях. Ми прилетіли в Доху (столицю Катару) 20 квітня, у день мого народження, і ті змагання одразу припали мені до душі. Бо федерація Катару зустрічала мене з величезним — метр на метр — тортом і дерев’яним поделком, у якому на чорному оксамиті лежав золотий годинник. У принципі за призові вже можна було й не змагатися. Але, прочитавши у правилах розділ про винагороди, я передумав. Виявляється, там були передбачені гроші за рекорд змагань, а також, починаючи з 19 м, за кожні наступні 30 см — додатково 1 тис. доларів. При цьому вони запрошували лише першу десятку світу.
Наступного дня я штовхнув на 20 м 09 см і зайняв друге місце. На банкеті після змагань, де всі, до речі, були одягнені в арабський одяг, до нас підійшов організатор і сказав таке, що вбило всіх наповал: «Ми вам передбачили оплату за приїзд, за результати і за рекорди, але у нас залишилися невикористані з бюджету гроші. Ми б хотіли дати вам ще за призові місця — 5, 3, 2 тис. доларів. Не заперечуєте?» Уявляєте, як ми на нього дивилися? А знаєте, чому в них навіть думки не виникло привласнити той залишок? Тому що за крадіжку в Катарі відрубують руку на площі. А за злочини перед державою чи вірою — голову. Порядок там просто шалений.
Але повернемось до банкету. На столах було все. Нас попереджали, що тут дуже багато спецслужб, які всіх пишуть і слухають, тому бажано нічого поганого про Катар не казати. Ми, до речі, в цьому переконалися на власній шкурі, коли з товаришем вголос пожартували: «Є все. А от чорної «ікорочки» немає. Слабоватенько…». За 10 хвилин підійшов офіціант і запропонував піти з ним. Підвів до столу, показав повну чашу чорної ікри — літра на три…
А найсмачніше в арабській кухні, як на мене, це солодощі. Їх було безліч. Я вподобав пахлаву. І додому привіз рецепт власне арабської пахлави. Перша спроба приготувати її була і косою і кривою, але на смак відмінною.
Отже беремо тонке листове тісто (філо), розгортаємо та накриваємо вологим рушником, аби не підсохло. У мисці перемішуємо потовчені горіхи, спеції, цукор. На водяній бані підтоплюємо вершкове масло, кухарським пензликом добре змащуємо листки тіста, викладені на металеву широку форму. Так по черзі мастимо і вкладаємо п’ять шарів. Поверх п’ятого насипаємо четвертину суміші горіхів і спецій, рівномірно розподіляючи по тісту і знову кладемо два добре перемащених розтопленим маслом шари. Знову горіхова суміш і знову два шари тіста. Так, отримавши чотири перекладених тістом шари горіхової суміші, ми викладаємо поверх всього знову п’ять шарів. Зверху добре мастимо маслом. Ще до випікання пахлаву треба порізати на шматки та обов’язково збризнути краї водою, щоб вони не загнулися. Випікати до години при 160 градусах, до золотистої скоринки. Після випікання треба полити медовим сиропом і залишити в духовці до повного вистигання.
Нам знадобиться:
тісто (філо) — 1 упаковка,
мигдаль — 400 г,
грецький горіх — 800 г,
кориця — 1 ч. л.,
гвоздика (мелена) — ¼ ч. л.,
цукор — 30 г,
масло топлене — 200 г.
Сироп медовий:
цукор — 200 г,
вода — 300 г,
мед — 300 г,
лимонний сік — 20 г.
Смачного!
Comments are closed.