Ще недавно вона збирала чисельні аудиторії на рок-концертах, а нині вчить дітей естрадного співу. Мріє про вокальну школу. Каже, що заради успіху своїх вихованців готова навіть втратити голос… Про шоу-біз, франківську естраду та чого насправді не вистачає керівнику вокальної студії Ірині Батюк до повного щастя, довідувався «Репортер».
 |
— Ірино, здається, на всіх шоу твої вихованці проходять перші кастинги. Робиш ставку на участь в шоу?
– Цей рік для Франківська справді плодовитий. Попередньо тріо «Мінібратс» брали участь в шоу «Україна має талант», недавно на дитячому Євробаченні увійшла до фіналу Марта Квочак. Серед дорослих, і вже не зовсім моїх, гідно представили Прикарпаття талановитий танцівник Федір Хашалов та харизматичний супер-співак Назар Голей.
Розумію, що з сорока моїх учнів один-двоє стануть співаками. Та в будь-якому разі все залежить від їх бажання і зусиль. Беремо участь всюди, бо тільки так можна здобути досвід. А чому ні? Серйозно займаємось, записуємо професійні фонограми з Романом Калином, готуємось – і вперед.
— Чи можеш виокремити шоу, яке справді шукає талант?
— Як на мене, то на «Ікс-фактор» можна було відібрати сильніших виконавців. А взагалі-то шоу будуються на контрастах і емоціях. Оператор і режисери роблять все заради цікавості глядача. Якщо ти не пройшов, то вони смакують цими епізодами. Пройшов – згодом відробляєш турами. Відбирають не лише за голосом, дивляться на типаж, шукають харизму. Хоча на кастингу «Шоу № 1» я зрозуміла, що беруть або сильних, або мацевків. І тут вже нічого не вдієш. Наприклад, цікава історія з нашою Марійкою. Її голос унікальний, вона є володаркою гран-прі фестивалю «Карпатські соловейки». Але в шоу «Ікс-фактор» пройшла швидше за все тому, що була в костюмі аля Леді Гага.
— Світ шоу-бізнесу жорсткий. Не боїшся травмувати дитячу психіку?
— Зараз вони навчаться, пройдуть певні етапи, а далі буде легше. Щодо шоу, то сучасних продюсерів цікавить харизма співака, техніка виконання і гарна зовнішність. Молодому артисту, окрім подарованого природою слуху, чуття ритму і приємного тембру, треба вчитися сценічної мови, культури, іншого. А все це потребує командної роботи, чого у Франківську наразі немає.
— Немає традиції?
— Насправді, естрада, якої вчать у Франківську, – це 60-ті. Є окремі добрі вчителі, але немає ані джазової, ані естрадної школи. За межами Прикарпаття наших дітей впізнають виключно за коломийками. Але ж подача пісні може бути іншою, сучасною, навіть якщо вона патріотичного змісту.
— Маєш ідею створення вокальної школи…
— Для всебічного розвитку сучасного естрадного виконавця вокальна школа дуже потрібна. Тішуся, що вже збирається команда людей, які це розуміють. А наразі я щаслива, що мої діти вболівають один за одного, борються між собою за перше і друге місця на всеукраїнських конкурсах. Нині моя вокальна студія – це 40 дітей. Стараюся для кожного з них написати пісню. Займаємось при міському Центрі дозвілля дітей та юнацтва, яким керує Леся Зваричук. До речі, серед моїх наймолодших – Марічка Макогон, яку я запримітила на конкурсі «Принцеса літа 2011». Старші Оксана Микицей та Ірина Шабан стали заслуженими артистками естрадного мистецтва. Щиро радіємо результатами одне одного.
— Що найголовніше?
— Не ламати дитину, а дати можливість розвинутися її голосу. Вважаю, що діти мають співати те, що хочуть і можуть. До речі, приємно везти своїх дітей на ті фестивалі, у яких багато років тому сама брала участь. Тиждень тому, наприклад, ми повернулися із фесту сучасної естрадної пісні «Золотий Тік», на якому завоювали п’ять призових місць.
— А з чого починалася твоя творчість?
— Співати почала у чотири рочки. В моїй родині співочих талантів чимало. Наприклад, дідусь був трактористом, але свого часу його запрошували у львівську оперу. А максимально я виспівувалась на пасовиську біля корів. Пригадую, як відшуковувала найвищу у селі Мельнич, що на Львівщині, гору й уявляла собі, що то в мене така велика сцена…
Перші кроки в естрадному співі пройшла разом з Тетяною Ліберман у вокальній студії «Дивоцвіт», якою керувала Людмила Ткачук. Згодом були уроки у Світлани Гречко. Після закінчення диригентсько-хорового і теоретичного відділень музучилища почала вчити дітей.
— Ти співала у рок-гурті «Так треба»…
— Моя співпраця з цією групою почалася з прохання лідера гурту Володі Ластовецького позайматися з їхньою майбутньою вокалісткою. А коли він почув мій спів, то попросив приєднатися на деякий час. І так ми пропрацювали сім років. Для мене то був серйозний досвід спілкування з публікою. До речі, коли звучить естрадна пісня, то так чи інакше зала буде аплодувати, бо так прийнято. А от на рок-концерті любов публіки треба завоювати.
— Вчити вокалу доводиться у попсовій манері. Чи нема ностальгії за роком?
— Мій тембр голосу, справді, не попсовий. Швидше роковий або джазовий. Музиканти, з якими спілкуюся, іноді підсміюються, мовляв, коли співаю щось традиційне українське, то не чіпляє. Але мені хочеться вчити дітей, і маю що їм передати. До речі, моїм найстаршим за 30 і вони вчаться співати для себе. Спів – це арт-терапія, позитивні емоції. Тому вчитися співати варто не тільки заради концертувань.
— Кажуть, діти – великі вчителі. Чого вчишся у них?
— Росту з ними як вокаліст. Щоправда, маю вже таких дівчат, які співають технічніше за мене. Наприклад, «Адажіо» Лари Фабіан одна з моїх дівчат співає, а от я його вже не виконаю, бо маю проблеми з голосовими зв’язками. В такі моменти пригадую слова своєї вчительки Надії Данишенко: матимеш своїх вихованців, то заради них підеш на будь-які жертви.
Comments are closed.