«На виборах ректора я не обіцяв гречку та ковбасу, — каже Ігор Цепенда. — Ми всім колективом спільно оцінили ситуацію, а далі я запропонував шляхи виходу. Колектив усе відчував і розумів».
Цього разу в нашій «історично-успіховій» рубриці — ректор Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника.
Трійка як каталізатор
Ігор Цепенда народився в 1964 році у сім’ї службовців: мати була поліграфістом, батько — істориком. Процес виховання був двояким: з одного боку батьки та старша сестра, а з іншого — дідусі та бабусі. Адже кожні канікули — і взимку, і влітку — хлопець їздив до діда з бабцею (маминих батьків) у Чортків, на Тернопільщину.
«Дідусь був незвичайним кравцем, — розповідає Цепенда. — Свого часу, ще до війни, він працював у Львові та був кутюр’є багатьох греко-католицьких священиків, зокрема, єпископів. У деталях знав, як шити греко-католицькі реверенди. Тому потім, 1989 року, коли греко-католицьку церкву вже легалізували, священики з Тернопільщини їздили саме до нього. Дідусь мав великі контакти з духовенством, був дуже набожний. По неділях ми з ним слухали радіо «Ватикан», а пізніше, коли я трохи підріс, то «Свободу». Вже з молодших класів розумів: про те, що я там почув, говорити не можна».
У восьмому класі з Ігорем стався випадок, який зіграв роль каталізатора в його подальшому житті. Вчителька історії поставила хлопцеві трійку за чверть. Прийшовши додому, він сказав, що це несправедливо. Батько відповів, що готовий поговорити з директором школи, але син має розуміти: далі буде певний тиск з боку вчителя. Так воно і сталося. Тепер кожен урок історії починався з Цепенди, він просто змушений був приділяти історії особливу увагу й пізніше отримав за неї законну п’ятірку. Мало того, у 1981 році Ігор поступив на істфак Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. Василя Стефаника. Тоді він ще не знав, що у цих стінах проведе півжиття.
Природжений вантажник
Цепенда був активним студентом — відмінником, головою студентського наукового товариства. Інститут закінчив із відзнакою. «Студентське життя завжди однакове, — каже він. — Чи тоді було цікавіше, чи зараз — оцінити об’єктивно неможливо. Історики кажуть, що не можна оцінювати минуле або майбутнє покоління з точки зору свого перебування в ньому. Бо тут є суб’єктивні чинники».
Ректор часто спостерігає, як проводять своє дозвілля нинішні студенти. Порівнює з власним студентським життям, розуміє, що зараз усе інше — обставини, інформаційні потоки, культурне середовище. Каже, колись студенти мали більше часу та можливостей відпочивати за містом. Надзвичайно цікавими називає колишні вересневі поїздки студентів у колгоспи: там вони згуртовувалися, відкривалися один одному, пізнавали.
«Це були унікальні періоди, — згадує Ігор Цепенда. — Я ніколи не забуду, коли одного разу мене призначили вантажником овочів. Працювали кілька тижнів, за цей час здружилися, у нас виникли якісь сентименти. А коли закінчували роботу, прощалися з водієм нашої вантажівки, то він зі сльозами на очах сказав мені: «Ігоре, кидай цей інститут, ти — природжений вантажник». Я й досі жартома кажу друзям, що ніхто мене так високо не оцінював, як ця людина, яка щиро побачила в мені професіонала цього напрямку».
Після інституту Цепенду направили у школу-інтернат, де він трохи попрацював вихователем сьомого класу. Потім була армія, після якої вчителював у 21 школі. Та вже через кілька місяців Ігор пішов до рідного педінституту. Працював лаборантом, старшим лаборантом, асистентом. Після захисту дисертації став доцентом, а далі — заступником декана юридичного факультету.
Плюси й мінуси дипломатії
«Я виріс на очах працівників університету, — каже Ігор Цепенда. — Балотуючись, можна багато говорити про програми, про те, що хочеш зробити і як це буде, але для університетського середовища важливо те, ким ти був і як поводив себе на кожному етапі професійного росту. Тебе мають знати як особистість».
З посади заступника декана пан Ігор на 10 років пішов на дипломатичну роботу. З 1996-го по 1999-й був другим і першим секретарем Посольства України в Польщі. А починав із прес-секретаря. Нині говорить, що ця посада була одна із найскладніших, бо доводилося перебувати на вістрі між посольством і пресою. А оскільки «дипломати сформовані так, що потрібно говорити, аби ніхто нічого не зрозумів, то доводилося непросто».
Після трьох років у посольстві МЗС направило Цепенду в докторантуру інституту політичних і національних досліджень. У 2002 році він вдруге виїхав до Польщі, працював першим секретарем-радником, тимчасово повіреним у справах України, виконував обов’язки посла.
«Під час другої каденції у мене народився другий син, а старший навіть перші чотири роки ходив у польську школу, — розповідає Ігор Цепенда. — Тому повернення в Україну для старшого було певним шоком — він потрапив у інше життєве, культурне та мовне середовище. Тоді я зрозумів, що з одного боку дипломат може робити велику кар’єру, а з іншого — створює проблеми для сім’ї. Так, вони поїздять, побачать світ, але зміна форми навчання для дітей — це серйозна справа. Те саме стосується дружин дипломатів, незважаючи на те, що вони перебувають у добрих умовах, втрачають кваліфікацію. Друга каденція стала для мене підсумком, тоді я подумав, що більше дам сім’ї, будучи в Україні, ніж за її межами. Зараз у мене вже троє дітей, донечці скоро буде три і вона вже не застала тих переїздів».
Збоку виглядає, що робота дипломата — офіційні прийоми із келихом шампанського. Та, за словами Цепенди, здебільшого це робота за письмовим столом, коли доводиться аналізувати та оцінювати інформацію, а далі надсилати її до центру.
У 2006 році він повернувся у Прикарпатський на посаду проректора з міжнародних відносин. Так вдалося реалізувати проект міжнародного центру українсько-польської молоді. Другим важливим кроком став проект консервації та відновлення обсерваторії на горі Піп Іван Чорногірський.
Не боротися, а співпрацювати
Дорога до ректорського крісла була важкою, каже Цепенда. Адже для будь-якого професора університету ця посада є кульмінацією. Вище в університетському середовищі не буває. Відповідно завжди є достатня кількість осіб, які претендують на цю посаду. Порівняно з іншими університетами Прикарпатський був цікавий тим, що усі чотири кандидати йшли на вибори до кінця.
«Ми зустрічалися вчотирьох і спілкувалися, — продовжує ректор. — Нам вдалося вийти на рівень взаєморозуміння, щоб не створити проблему колективу. Бо вибори починаються і закінчуються, а потім починається робота. Незважаючи на те, що в пресі та інтернет-виданнях навколо нас нагніталася ситуація, колектив і кандидати вийшли на рівень розумного, зваженого підходу і найважливішим поставили долю університету».
За словами Ігоря Цепенди, тільки зараз Україна, та Івано-Франківськ зокрема, входять в іншу сферу, інший освітній простір, інші відносини. Аж тепер відбувається вихід із радянського в європейський простір. І починається серйозна конкурентна війна з європейськими університетами за українських студентів. Боротися із такими монстрами, як Варшавський, Ягеллонський університети, вважає Цепенда, це все одно, що змагатися з боксером важчої за себе ваги. Відтак завданням ректорату є не сліпа боротьба, яка точно завершиться поразкою, а пошук партнерства.
«Ми реалізовуємо проекти з університетами, шукаємо варіанти співпраці, які б давали нам можливість розвитку та задовольняли наших студентів, — пояснює Цепенда. — Щоб могли використовувати їхню наукову базу, проходити там практику й навіть отримувати там дипломи. Йдемо шляхом співпраці, а не створенням перепон».
Карпати заряджають на тиждень
Слід згадати, що з дитинства Ігор Цепенда займався філателією. А от коли працював на дипломатичній роботі, то вперше у Польщі побачив каталоги так званих кресів (територій Західної України). Він зіткнувся з надзвичайно цікавими поштівками, які видавалися в період Австро-Угорщини та Другої Речі Посполитої.
«Для мене було величезним здивуванням, — каже Цепенда, — коли, тримаючи в руках такий каталог, я побачив 97 каталогізованих відкриток періоду Другої Речі Посполитої з видами Яремчого, понад 80 — Татарова, понад 100 — Ворохти. Шкода, але ні в часи СРСР, ні зараз ми не маємо такої кількості поштівок тих місць, де живемо».
Так тодішній дипломат вирішив робити певні зібрання гуцульської архітектури. Почав шукати поштівки на аукціонах, антикварних магазинах, купувати з рук. Приблизна ціна кожної — 30 доларів і вище. Каже, має в колекції дійсно унікальні речі. Наприклад, є поштівка 1942 року, на ній марка, яка свідчить, що вона вийшла із Делятина й потрапила до Берліна, до свого адресата. Нині у колекціонера є приблизно 70 листівок, а у світі їх — понад 200, ще є, до чого йти.
Цього року Цепенда вперше порушив традицію і не поїхав відпочивати із сім’єю. Вони відправилися в Болгарію без нього. Правда, найбільше він любить відпочивати у наших Карпатах. Каже, енергетика, яка там є, заряджає його на цілий тиждень. Тож, як правило, після важкого тижня він забирає сім’ю та виїжджає в гори (має будиночок у Татарові), щоб відпочити та побути наодинці з природою. Підкреслює: українці ще мають ту неоціненну можливість не ходити визначеними стежками, а ходити де заманеться. Бо на Заході є тільки визначені маршрути, крок вправо чи вліво — заборонені.
«Вважаю, якщо добре розподілити час, намагатися встановити правила та грати за ними, то завжди знайдеш час для спілкування з сім’єю, — говорить Ігор Цепенда. — Правда, зараз, коли йде становлення колективу та команди, мені це робити складно — ми всі працюємо понад норму. Але вихідні я намагаюся проводити з сім’єю і таким чином компенсувати брак уваги».
Comments are closed.