У кожного з нас є безліч історій, якими ми час від часу ділимося з рідними, друзями, знайомими. Вони бувають і позитивними, і негативними.
Мені, чесно кажучи, пощастило, бо я маю можливість поділитися своїми історіями з вами — багатотисячною аудиторією «Репортера».
…Отже у далекому 1999 році чемпіонат світу з легкої атлетики проходив у Севільї (Іспанія). Спека там була такою, що на секторах і доріжках постійно працювали холодильні пристрої. Але до спеки ми повернемося трохи пізніше.
На той чемпіонат від України поїхали 85 атлетів. Більшої команди й не пам’ятаю, певно, то був рекорд. По 35 доларів добових ми мали отримати по приїзді в Севілью. Але не так сталося. Нам сказали, що з дня на день вони прийдуть на картку президента федерації і ми їх отримаємо.
Пройшли три дні. Ми вже завоювали дві медалі. До мене, як до капітана команди, звернулися атлети, просили все з’ясувати. Я пішов до нашого президента з «чолобитною», мовляв, нарід просить — дайте. Той дав гарантію, що за два дні гроші будуть. Тим часом наша скарбничка поповнилась ще золотом і двома срібними нагородами.
Через два дні, ввечері, на загальних зборах команди, коли вітали медалістів, атлети самі запитали президента за добові, а він при всіх сказав мені зайти до нього. І вже з порогу загорланив диким голосом: «Ти що мене ганьбиш за якісь копійки? Я сказав, дам — значить, дам. Перед від’їздом отримаєте. Йди!». Довелося через перепрошую пояснити, що перед від’їздом буде трохи пізно. Бо хтось хоче купити сувеніри родині, а хтось просто подивитися місто й витратити свої гроші на музеї чи екскурсії. Відповідь мене шокувала: «Що ви стогнете?! Можна подумати, там якісь великі гроші. Будете морочити голову, взагалі нічого не дам!». Я просто онімів: 12 днів по 35 доларів — 420 на кожного. А на 85 атлетів — 35 700. Далі кажу: «Можливо, для вас це не гроші, а для нас — гроші». Розвернувся та й пішов до команди. Все їм розповів і запропонував написати листа до тодішнього міністра спорту Олександра Волкова, бо розумів, що після моїх слів грошей нам не бачити. Так і сталося — нам нічого не дали.
Лист підписали всі, по приїзді я заніс його міністру. Вже за тиждень ми отримали гроші в Україні, але негатив до президента федерації залишився у кожного. От такими бувають спогади про найкращі роки життя — не завжди приємними.
А ту історію мені пригадали через два роки: з результатом у сезоні 20 м 97 см не взяли на чемпіонат світу у Торонто, де бронза «коштувала» 20 м 92 см. Таке в мене було «капітанство».
Але були й позитиви з тієї поїздки, наприклад, іспанська кухня. І в ту страшну спеку особливо запам’ятався холодний суп «Гаспачо». Мешканці Севільї, живучи у жаркому кліматі, винайшли суп, який рятує від спеки. Готувати його надзвичайно просто. А завдяки часнику та солі організм утримує воду, таку необхідну в спеку.
Отже, беремо добре вимиті овочі. Обпарені помідори чистимо від шкірки, насіння та нарізаємо кубиками. З огірком робимо те саме, лиш не обпарюємо. Цибульку й часник тремо на дрібній терці. Паприку чистимо від зерен і дрібно шинкуємо ножем. Половину овочів перемішуємо з оцтом, олією, м’якушкою булки та холодною водою. Все це накриваємо кришкою та ставимо в холод. Решту овочів кладемо в окрему миску і також у холод. Перед тим, як подавати на стіл Гаспачо, все, що ми маємо у двох мисках збивають блендером в однорідну масу, додають до смаку сіль і перець. Уже в миску кладуть 2‑3 кубики льоду й витискають лимонного соку.
Аби приготувати,
нам знадобиться:
помідори — 1,25 кг,
огірок — 1 шт.,
цибуля — 1 шт.,
паприка свіжа –1 шт.,
часник — 3 зубки,
м’якуш булки — 200 г,
оливкова олія — 4 ст. л.,
оцет виноградний — 2 ст. л.,
вода — 1 л,
сіль, перець, лимон.
Смачного!
