Зима цього року трапилась довга і зла. Північну півкулю засипає снігом. І мешканці Франківська, і мешканці заокеанського Балтимору з однаковим завзяттям працюють шуфлями. Вони працюють, а сніг іде. Свіжий сріблястий пухкий сніг лягає на брудний фундамент старого пресованого. Усі знайомі запитують чи то у ближніх своїх, чи то у сил піднебесних: «Коли ж, коли ж прийде та весна?».
Я, до речі, теж не люблю холодів. Навіть якщо навесні нас очікує небувала повінь, я прагну весни. Весняного тепла, весняного сонця, весняного настрою. Зрештою, одну повінь ми вже худо-бідно пережили, переживемо і весняне водопілля-2010. Тим більше, що Верховна Рада звільнила нас від необхідності плисти на човнах до передвиборних дільниць, оминаючи буйки з політичною агітацією. Кажуть, що місцеві вибори перенесені. Хтось крупно «попав» і, судячи з усього, «новий мер в новому році» теж поки що відміняється.
Ну і правильно. Набридли ці вибори. Достатньо вже того, що під знаком гнилого політиканства пройшли новорічні свята. Під кінець виборів народ зовсім вже зпупів і озвірів. Скільки родичів, добрих друзів і приятелів пересварилося на порожньому місці тільки тому, що повірили «говорящім головам» і вбогим рекламним роликам у телевізорі. От і не вір у зомбування і шаманів…
Отже, стомлені зимою і дурнуватими політичними вправами, ми з подругою пішли на художню виставку. Не буду брехати, не з метою естетичного відпочинку. Естетично відпочити на сучасній художній виставці неможливо, можна лише естетично травмуватись.
Виставка повністю виправдала наші сподівання. На усі 100 відсотків. На яскравих картинах без особливих претензій на мистецьку довершеність чого тільки не було: коти з фашистськими орденами на шиї, свиноподібні жлоби, юні партизанки з черепами та їжачками, негламурні шахтарі і гламурні хвойди, консерви, православні попи, католицькі повстанці і навіть відрізана голова Сальвадора Далі в компанії з мишами і бутербродами. Текст, наліплений на стіну, закликав не нищити виставлені твори мистецтва і не бити пики митцям. А так хотілось…
Серед усього цього «треш-арту» зацікавлено совалася публіка у верхньому зимовому одязі, а нетверезі добродії намагалися фіксувати захоплені вигуки і мармизи інших нетверезих добродіїв. Тобто, це було справжнє свято духовності зі всіма первинними і вторинними ознаками естетичного травматизму. Нас із подругою навіть запросили на посттравматичний міні-фуршет, де актор Антон Мухарський розповідав дотепні історії, а один із радників голови облдержадміністрації ретельно слідкував, щоб я, не дай Боже, не випив зайвого. «Навіть влада може бути дбайливою», – прокоментувала подруга.
Остаточне заліковування естетичної травми ми з нею провадили у пивному барі «Десятка». Настрій був теплим і з кожним щирим ковтком «клубного» пива цієї теплості більшало й більшало. Наслідки естетичної травми швидко розсмоктувались, розчинялись у «клубному» і з легким просвітленим дзюрчанням виводились з організму.
Раптом мене потягнуло пророкувати. «Весна скоро буде», – прозорливо і впевнено передбачив я, починаючи другий кухоль. «А потім буде літо», – не менш впевнено передбачила подруга і додала: «Хоча, знаєш, при сучасній глобальній комунікації весна настає тоді, коли з’являються гроші». І ми з нею твердо вирішили заробити потрібну копійчину і зустріти справжню весну у місці, яке розташоване не північніше за єгипетські піраміди. І де нас уже точно не застане зненацька оте пророковане водопілля.
Comments are closed.