У вівторок, 8 травня, українські письменники та видавці Дмитро та Віталій Капранови приїхали до Івано-Франківська зі своїм романом «Щоденник моєї секретарки» та музичною програмою «Троїсті мужики».
«Репортеру» найвідоміші в Україні близнюки розповіли про свою творчість, подорожі, видавничий бізнес, громадську діяльність, своїх дружин-близнючок і життя — одне на двох. Говорили вони так само разом — майже як одна людина.
— Презентація книжки запізнилася на кілька годин. Важко їхали до Франківська?
— Дорогу сюди ми пам’ятатимемо довго. Єдина перевага в тому, що неможливо заснути. Дорога з Києва на Прикарпаття — для справжніх чоловіків, тих, що люблять драйв.
— Раніше з вами поруч завжди був маленький зелений автомобіль? Ви ним подорожували.
— Ні, ми не настільки жорстокі, аби мучити стареньких. Наш автомобільчик — то «Запорожець», 1967 року. Маємо любов до нього, бо ми ровесники. І ще — через те, що він із тих часів, коли на його мармизі писало українською — «Запорожець». Він є результатом нашої творчої роботи. Ми відрізали його горб і зробили таку собі Антилопу-гну. Це такий передовий броневик книжкової української революції.
— А чому ваша програма називається «Троїсті мужики»?
— Це поєднання музиканта Юрка Журавля (гурт «От вінта»), нас і нашого нового роману «Щоденник моєї секретарки». Це вже його друге видання з ілюстраціями Юрка. «Троїсті мужики» — це спроба довести літературу в такий кобзарський спосіб, тобто через музику в людні місця. Нині людей тяжко заманити до книгарні.
— Громадська діяльність не заважає кобзарству?
— Ні. Просто ми чуємося трошки більше в силі та хочемо змінити порядок в нашій країні. Якщо ти сам не твориш свій світ, то тобі доведеться жити в чужому, а це не затишно. Ми не хотіли, аби Україна стала для нас чужим світом, тому наша громадська діяльність носить такий екологічно-будівельний характер. Ми хочемо довести, що все таки залежить від простих людей, а не від влади. І про це нагадуємо у своїх проектах.
— До речі, як ви пишете разом? Один говорить, інший записує?
— Ми сідаємо ввечері та починаємо розмовляти про героїв, сюжет, технологічні форми. Коли про все домовилися, то складаємо план і починаємо писати. От, я пишу два, три, чотири епізоди, а потім брат — перший, дев’ятий і сьомий. Помінялися, відредагували, знов помінялися та знову відредагували. Кожен наш роман проходить шість, а то й вісім різних редакцій, мається на увазі — перехресних. Тому написання роману — дуже цікава, але робота. Коли пишемо, то працюємо по 5-6 годин на день. Ми не можемо сказати, яка сторінка і ким була написана, навіть у новому романі.
— Для кого пишете та що хочете донести до читачів?
— Коли пишемо, то одразу намагаємося уявити свого читача, але це не завжди вдається. Роман «Щоденник моєї секретарки» — це, власне, плід нашої роботи з читачем, бо ми зрозуміли, що маємо їх дві категорії: одні читають нашу художню прозу, яка була досить романтичною та містичною до «Щоденника», а інші — публіцистику, яка є більш розумовою. А цей роман має їх об’єднати.
— Що вплинуло на ваш вибір професії?
— У нашій родині література — це традиційно. Мама писала вірші, бабця писала, і ми, відколи себе пам’ятаємо, завжди намагалися щось писати. У нас була така сімейна творчість — написати щось на день аптекаря, 23 лютого, 8 березня.
— Ваші діти підтримують традицію?
— Так, але зараз це трошки інакше. У соцмережах є замовники, і наші діти пишуть вітання на замовлення. Звичайно, жартома, періодично, але ми ловили їх на тому. Надіємося, що наших дітей чекає більш фінансово успішна літературна кар’єра, бо ми писали безплатно.
— Маєте власне видавництво «Зелений пес». І як у нас з видавничим бізнесом?
— Криза, і то дуже жорстка. Сподіваємося, але не дуже впевнені в тому, що українська книжка як повноцінне явище зможе її пережити. В кінці 90-х літературне життя закрутилося, з’явився цілий гурт популярних письменників, бестселери. Але 2009 рік повернув усіх з небес на землю. Обсяги впали десь удвічі, маленькі видавництва розорилися. Сьогодні книжка перебуває в коматозному стані, тобто як процес вона починає згортатися.
— Сумно. Трохи відійдемо від сумного. Пишете ви разом і то непогано. А в побуті теж усе спільно робите?
— Ну, побутом у нас займаються спеціально навчені люди — наші дружини. В магазин ми їздимо, коли треба купити випивку чи м’ясо. В принципі, те, що чоловікам вдається найкраще. Працюємо разом, живемо в одній хаті, їздимо на одній машині, тут, до речі, велика економія — у нас одна машина на двох, і в наших дружин теж. Їдемо на роботу, сідаємо в один кабінет на двох, правда, столів у нас два. Керуємо одною компанією на двох: ділимо сфери впливу, потім через кілька років міняємося, аби не замилити око.
— Часто подорожуєте?
— Не так часто, як би хотілося. Сильно вразив острів Балі, як люди можуть жити маленькою громадою, абсолютно окремо від Індонезії. Наприклад, вся країна мусульманська, де все дуже суворо, а цей маленький острів чхати хотів на мусульманство, і в них є свій індуїзм. І уявіть, в країні, де мусульманство є державним, на цьому острові національне вбрання жінок — лише спідниця. І все. Там ти можеш залишити валізу серед вулиці, прийти післязавтра, і вона буде та тому ж місці. Із злодіями розправа одна. Екскурсовод розповідала, що одних люди схопили, то на місці облили бензином і спалили. Можливо, це жах, але дає свої результати — там нема злочинності. І щодо культури треба брати приклад з Балі. У кожному кварталі діє культурний центр, фінансує його не держава, а самі мешканці. Там дітей навчають мови, пісень, танців. Це приклад того, що можна прекрасно обходитися без держави. Для нас було відкриттям, як у ду-у-уже бідній країні люди живуть гідно.
— Розповідають про астральний зв’язок між близнюками, ви його відчуваєте?
— Зв’язок між нами, Слава Богу, є фізичний, бо ми постійно разом. Правда, був такий тяжкий рік, коли один жив у Москві, а інший — в Києві. Не дуже приємні спогади. Нам дуже важко жити один без одного. А от у наших дружин астральний зв’язок був, і настільки яскравий, що можна писати підручник. Було це майже 20 років тому, коли одна була вагітна, а інша поїхала з дітьми в Очаків до мами. І там їй раптом стало дуже погано: не може підвестися з ліжка, втрачена координація. Викликали лікаря, а той розводить руками та нічого не розуміє. Раптом мама каже, що може то її сестра родить — вони ж близнючки? Побігли дзвонити. Ніхто не відповідає. В обід відпустило. Ввечері дзвонимо — кажуть, сестра народила дівчинку. А різниця була в півтори тисячі кілометрів…
— Коли буде нова книжка від Капранових?
— Вже робимо. Разом з Юрком Журавлем. Це маленький комікс на 80 сторінок, де буде вся історія України. Вперше це буде коротко, зрозуміло та сюжетно. Розраховуємо на дитячу аудиторію. Сподіваємося, що книжка вийде вже цього року.
Comments are closed.