Володимир Єшкілєв 29 вересня 1937 року, на шляху із Дубліна до Гавру, незалежний мислитель Антонен Жозеф Марія Арто влаштував бійку з механіком пасажирського судна. Він підозрював, що той злочинно допомагав Далай Ламі спрямовувати на Арто руйнівну енергію калачакри з далеких плато Тибету. Поліція не прийняла до розробки версію філософа і режисера мес’є Антонена, і він на довгі дев’ять років потрапив до веселої хати в Родезі. Це сталося через місяць після виходу друком знаменитої книги Арто «Нові відвертості буття».
Зрештою, мислитель, котрий нахабно стверджував, що «у стані теперішнього виродження можна змусити метафізику увіти в душі крізь шкіру», повинен був передбачити щодо себе подібну пригоду. Все недовге життя Арто (1896?1948) пройшло як ілюстрація до стрижневої ідеї його життєвої філософії — до «театру жорстокості». З цим словосполученням він врешті-решт потрапив до довідників та енциклопедій. Як режисер він прагнув знайти в маніфестальному мистецтві сцени «все те, що дають нам кохання, злочин, війна або шаленство». Він і справді знайшов кілька межових засобів перетворити мертві поверхні декорацій на живу шкіру. Вдячні послідовники внесли його до переліку ста найвидатніших діячів театру і кіно минулого століття.
Він мріяв про створення засобами театру «реальності, яка б застрибувала до серця тим дійсним і болючим опіком, котрий несе в собі істинне відчуття». Цілий напрям в сучасному постмодернізмі — філософія тілесності — завдячує Арто своїм існуванням. Він пророкував Лютість, яку ображене життя розгорне серед ситого світу розваг і задоволень. Він помер від раку прямої кишки, готовлячи сценографію чергового богохульного та порнографічного спектаклю, приреченого на заборону цензурою. Він зійшов у своє пекло, як до абсолютного Театру Жорстокості. Заочний двобій з уявним тибетським бонзою (реальним демоном?) він таки програв. Добігали кінця сорокові. До епохи дельозів і ларі флінтів залишалися лічені роки. Визнаний лише у вузьких колах шанувальників Де Сада і Клеланда, паризький бібліотекар Жорж Батай дописував «Діануса».
…Арто першим визначив смерть як момент істини у мистецтві. 22 березня 1928 року він прочитав у Сорбонні лекцію «Мистецтво і Смерть». В ній він випередив Сартра, визначивши смерть тим тунелем, через який «ніщо» заповзає в нашу реальність. В нашій реальності цей «посол ніщо» перетворюється на безжального суддю. Смерть ставить під сумнів слова і образи. Перед порогом смерті життя раптом стає гіпержиттям, «життям у своїй повноті»; і навіть мистецтво набуває на мить і крові, і плоті. На мить. А потім або помирає ганебно, не витримавши погляду безодні, або дозволяє смерті ошляхетнити себе до міфу. Й, відповідно, перекинути свою тінь за межу часу. Все, що не пройшло випробування смертю, довічно перебуватиме під сумнівом. Може, тому безсмертя філософи асоціюють з дурною безкінечністю. З вічністю Агасфера, що сама себе ставить під сумнів.
Мистецтвознавці кажуть, що Арто хворобливо цікавився естетикою сну, сприйняттям снів як надреальності, що, немов міст, з’єднює минуле, сучасне, майбутнє. Тут він стає одним з тих великих сновидців, які бачили сни навпаки — переносили свої денні фантазії на терени інтерпретації снів. У царстві снів його найбільше притягувала і вражала провінція жахів. Він хотів через жах з’єднати сон і явленість. Тому свою основну філософську працю Арто підписує «le Revele» — «Той, хто явлений». Театральні жахи не вдовольняли його і він підсилював їх наркотиками. Він блукав нетривкими мостами жахів з одного кошмару в іншій і не знаходив там Творця. Коли йому натякали, що не варто шукати плям в абсолютній чорноті, він сміявся. Він вірив у плями більше, ніж в поняття «абсолютності». Може тому, що підсвідомо відчував абсолютний жах абсолютної плями. Тої, яку кожний великий художник малює на брамі, що веде з цього світу в той. Малює, коли настають його час і його фарба.
