«Працюючи на «Голосі Америки», я відчуваю, що щось роблю для України, — каже Андрій. — Так у мене не втрачається зв’язок з Україною. Відчуваю, що роблю для українців щось корисне, може, навіть свій малий внесок у розбудову демократії».
«Репортер» продовжує досліджувати історії успіху відомих людей. Сьогодні у рубриці «Статус» — журналіст української служби «Голосу Америки», виходець з Івано-Франківська Андрій Годованець.
Людська дитина
Андрій народився у 1979 році, у звичайній івано-франківській родині. Велику роль у його вихованні зіграли два старші брати — Мирослав старше на сім років, а Петро — на 17.
«Я був дуже соціальною, «всенародною» дитиною, — каже Годованець. — Певно, це закладено в генах. Одного разу, коли мені було три роки, я гуляв-гуляв, а потім пішов у садок. Мене довго шукали, навіть збиралися звертатися в міліцію. А потім Мирослав, який щодня водив мене у садок, пішов туди. Садочок був закритий, і брат знайшов мене поруч, у кущах. Я просто сидів і грався».
З дорослішанням Андрія нічого не змінилося. Батькові часто доводилося шукати його по сусідах. Він просто заходив і питав, чи нема тут, бува, Андрія. Десь таки знаходив. Син, як правило, пив чай і спілкувався з сусідами. При чому говорив не з дітьми, а з їхніми батьками.
Десь до восьмого класу Годованець вчився так собі, поганих оцінок було більше. Аж поки не побився об заклад з товаришем, що закінчить школу на «4» і «5». Аби виграти парі, довелося просити допомоги у Петра. Той добре знав математику та багато займався з братом. На випускному іспиті з геометрії Андрій став єдиним учнем у класі, який склав його на «5».
Про журналістику Годованець у дитинстві не мріяв. Правда, коли батько вмикав новини, які у часі співпадали з вечірньою казкою, то Андрій сідав перед телевізором і перекривляв ведучого. «Мені здається, — каже він, — у мене ще з тих часів з’явилося вміння говорити, манери ведучого».
На телебачення потрапив випадково. Спершу начитував рекламу за кадром «3 студії», далі отримав пропозицію від редактора спробувати себе в журналістиці. «Перший мій матеріал, як сьогодні пам’ятаю, був у лютому 1999 року і стосувався Дня святого Валентина, — пригадує Андрій. — Я його писав десь шість годин і разів сім переписував. Тяжко йшло, але зробив. Потім стало легше. І того ж року я поступив на журналістику до Львова».
Десь півроку Годованець вів на «3 студії» спортивну сторінку, далі з Вікторією Сущак — передачу «Час розваг», а потім — «100 хвилин» з Галиною Ковальовою. Після того перейшов на загальні новини. І так — до 2001 року, поки не виїхав до Києва.
«У 2000 році я став власним журналістом «Нового каналу», — продовжує Андрій, — а через рік вони робили стажування для власкорів. Я поїхав у Київ на це стажування і так залишився у столиці. Спочатку вів спортивні новини на телеканалі «Ера», а потім перейшов на загальні».
Згодом Годованець на півроку повернувся до Франківська, працював випусковим редактором «Вежі». А потім — знову столиця, цього разу телеканал «Тоніс». «Спершу я працював журналістом у парламенті, — розповідає Годованець, — та мені там не сподобалося. Підійшов до продюсера і сказав, що я в цьому болоті працювати не можу. Мене зрозуміли та залишили журналістом на сюжетах — як політичних, так і соціальних».
На початку 2004-го Андрій влаштувався ведучим «Ділових фактів» на ICTV. Правда, працював там недовго, адже після цього виїхав у США.
За океан
«Я виграв грін-карту, після чого дуже довго вагався, — каже Андрій Годованець. — Десь, напевно, півроку вона лежала в мене на полиці, а я думав — їхати чи ні. Чесно кажучи, не дуже хотів, бо у мене непогано йшла кар’єра. А за місяць до виїзду мені повідомили, що «Інтер» розглядає мене як ведучого новин».
Ще й англійську мову знав посередньо. Та, врешті, вирішив спробувати. Втім домовився, що на «Ділових фактах» за ним три місяці триматимуть місце.
Приїхавши до США, перш за все взявся шукати роботу. Подався до Вашингтона із власними відеозаписами та резюме. Через день його запросили на інтерв’ю. Так Годованець став ведучим і журналістом на «Голосі Америки».
«Англійська була потрібна, але її незнання не завадило мені знайти роботу, — зазначає Андрій. — Вони вирішили, що я їм підходжу, а мову з часом підтягну».
Так і сталося. Спершу пішов на заняття з англійської. Однак висиджувати на них чотири години після восьмигодинного робочого дня йому було важко. Через місяць він їх лишив і згодом найняв репетитора. Майже півроку тричі на тиждень, вранці перед роботою, займався з репетитором. Крім того, на роботі мав багато перекладів з англійської на українську… Вивчив. Однак, каже Годованець, йому і зараз важко сказати, що він знає мову так, як би хотілося.
До слова, «Голос Америки» — це урядова структура, яка веде мовлення на 40 різних країн. З Андрієм в українській службі задіяні ще 11 людей. Половина з них займається інтернет-сторінкою, інші — передачею «Час-тайм», де якраз і працює Годованець.
«Я і ведучий, і журналіст, — каже він. — Дуже часто брав камеру та їхав в інші міста знімати матеріали. У нас тут є така посада — відеожурналіст. Це досить зручно, тому що не потрібно відправляти на зйомку двох людей. І мені зручно, бо я замість того, щоб розповідати комусь, що зняти, просто знімаю сам».
За словами Андрія, американську журналістику з українською навіть важко порівнювати. Мовляв, усе різне. А найбільша відмінність — у демократії, майже немає обмежень.
«Якщо є якийсь дуже скандальний матеріал, то його можуть заборонити пустити в ефір, але це не через утиски чи репресії, а як перестраховка, — каже Годованець. — Щоб, часом, якась партія не подала до суду та не виграла процес. Бо справа може бути на десятки мільйонів доларів, а то й сотні. Тому редактори можуть боятися ставити матеріали в ефір, якщо знають, що можна десь зачепитися. Воліють не ставити, щоб не ризикувати репутацією каналу, ніж поставити й потім нести за це відповідальність».
Як каже Андрій, суди в США — окрема тема. Можна подати до суду навіть за те, що послизнувся на мокрій підлозі та зламав ногу. Адже там мав бути попереджувальний знак про те, що підлогу помили…
Якщо порівнювати кар’єру Андрія в Україні та в Америці, то дивує, чому в нас він змінював роботу кожні кілька місяців. А там — цілих сім років на одному місці. Не набридло? Погоджується, є трохи. Однак досягнути вершин у США він зміг би тільки на CNN. Для цього треба позбутися акценту. А це — геть не просто.
«Це, певно, років з 10 клопіткої праці над вимовою, — пояснює Годованець. — І постійні заняття з людиною, яка буде ставити вимову кожного слова. Я зрозумів, що це досить великий труд, який, можливо, навіть не вартує витрат часу та грошей. Тому що година занять коштує 100 доларів. І зусиль на це треба багато, і енергії. Я подумав – чи хочу я 10 років займатися, щоб потім подати заявку на СNN, а там мене, може, візьмуть, а швидше за все ні, бо конкуренція дуже велика. Тоді й вирішив, що не варто».
До Америки так і не звик
У 2006 році Андрій Годованець одружився, дружина Тетяна — з Молдови. Нині вони виховують сина Матвія, якому у листопаді буде три роки.
«Син народився за три дні до мого тридцятиліття, — каже журналіст і додає жартома, — дружина трохи не дотягнула та, відповідно, вислухала від мене все, що я про це думаю. Сьогодні ми намагаємося віддати його в садочок, тож буде багато плачу. Адже він не любить, коли його залишають з іншими людьми, крім мами з татом».
Вдома сім’я розмовляє різними мовами. Андрій — українською, Тетяна — російською, один одного прекрасно розуміють. А Матвій поки що говорить своєю власною дивною мовою. Андрій жартує, що вона або японська, або корейська. Мовляв, багато намагається сказати, але не дуже виходить. Але, Годованець впевнений: син точно говоритиме українською, та сподівається на те, що й дружина її з часом вивчить.
«Роботи вистачає, — каже Андрій, — сплю по 4-5 годин на добу і вже звикся із таким графіком. А коли їду відпочивати, то більше 3-4 днів просто не можу. Не люблю відпочивати, більше отримую задоволення в роботі».
Зазвичай Андрій приїжджає в Україну раз на рік. Цього разу був у травні. Правда, до того два роки не приїжджав. Тому пробув тут майже місяць. Половину часу провів у Франківську, з друзями та батьками, а другу — у Києві, там теж друзів багато. Крім цього, у столиці живе його донька від першого шлюбу Софія (зараз вчиться у третьому класі).
«Чесно кажучи, за сім років в Америці я так і не звик до цієї країни, — каже Андрій Годованець. — І зараз починаю думати, що вже й не звикну. Мене все одно тягне в Україну. Я постійно слідкую за тим, що відбувається, балакаю з друзями, обговорюючи різні події. Однак розумію: якщо повернуся в Україну, то в журналістиці, яка є на центральних каналах, працювати не зможу. А у Франківську не зміг би жити — я дуже люблю це місто, але воно для мене затісне».
Він не покидає надій повернутися в Україну. Але повернутися так, щоб не від кого не залежати. Для цього у США розвиває два напрямки бізнесу: онлайн-магазин і торгівлю цінними паперами на фондовому ринку США. Сподівається, що вже за рік-два бізнес буде працювати без його участі. Тоді Андрій Годованець зможе спокійно повернутися, щоб займатися цікавими проектами та бути незалежним.
Comments are closed.