Коли почався Євромайдан, ми з чоловіком вийшли на Вічевий у Франківську. Без особливого ентузіазму чи віри у близьке європейське майбутнє. Просто висловити свою позицію. Коли побили студентів – цілий день минув у безнадії. А в подальші дні несміливе і майже підсвідоме бажання їхати до Києва затерли робочі клопоти та особисті обставини. «Ми вже робили революцію у 2004-му, – заспокоювала я власні поривання. – Нехай тепер інші стоять – комусь і працювати треба» – і схвильовано стежила за новинами.
Події, коли «Беркут» знов почав тиснути на євромайданівців, зустріла у Львові – показувала місто групі старшокласників із Бердянська. Діти приїхали на три дні на шкільну екскурсію. Щойно вони вийшли з потягу, один із хлопців несміливо запитав, чи безпечно зараз у Львові. Спершу я навіть розгубилася – чому він питає про безпеку?
– Ну, у вас же тут майдан – батьки переживають, навіть пускати сюди не хотіли, – пояснив хлопчина.
– Сходите ввечері – подивитеся, – віджартувалася я.
Розмова продовжилася вже під час екскурсії, коли повз нас промаршувала колона, що скандувала «брат за брата…». Діти завмерли. Колона пройшла, почалися запитання… Так наша екскурсія потроху перетворилася на триденний урок громадянського суспільства та історії України.
Починали з того, хто такі русини і що таке Русь, що це за УПА й чорно-червоний прапор, а закінчували тим, чого ж узагалі хоче той майдан і «скільки за це платять». То була розмова про нас: хто ми і чиїх батьків. Як могла, намагалася бути стриманою та незаангажованою, відповідала на допитливі запитання, і по кілька разів на день ми перетинали львівський євромайдан. Уже потім вони зізналися, що в перший момент, коли проходила колона, їм стало страшно: «Мурашки поза шкірою пробігли…. А мене трусити почало. Але знаєте, страх швидко зник і стало так радісно! З’явилося якесь… піднесення!».
За три дні ми подружилися. Діти закохались у Львів, і в розмовах спочатку тихенько, а потім все голосніше розповідали, що у вільний час ходили до Шевченка, на євромайдан.
В останній вечір хтось із групи запропонував: «Давайте й ми щось скажемо на майдані?». Посумнівалися та й наважились.
Натомість, коли прийшли до євромайдану, сцена була порожня – працював лише екран. Та ентузіазм не вщухав, тож вирішили зібратися за годину. Я попрощалася з групою та пішла по своїх справах. Але за годину чомусь знов опинилася біля Шевченка, саме тоді, коли «мої» діти вже схвильовано вибігали на сцену. На ходу ледь встигла взяти в них фотоапарат. А зі сцени вже лунало натхненне: «Ми любимо Львів. Тут ми зрозуміли, що таке Європа. Бердянськ підтримує Євромайдан!». А потім хор дзвінких дитячих голосів виводив пісню «Єднаймося, браття». Співали справді класно. А я стояла в натовпі, знімала на відео і чомусь плакала…
Після виступу ми знову прощалися з групою: взаємні подяки, обійми та запрошення в гості. «Ви молодці!», – хвалила я групу. «Знаєте, ми просто відчули, що маємо це зробити і зробили, бо потім би шкодували, що могли, хотіли, а чомусь не зробили», – сказала одна з дівчат. І раптом той самий юнак, який першого дня турбувався про безпеку, спитав: «А ви поїдете в Київ?». І знову я розгубилася. Але в тих дитячих очах було стільки світла й віри, що я сказала: «Поїду».
А через день вже була у столиці. Бо найменше мені хотілося б колись сказати: «Добре, що не їхала. І так нічого не вийшло». Поїхала, щоб потім не шкодувати, що хотіла, могла, але чомусь не зробила.
Comments are closed.