Надя Парфан – документалістка, засновниця фестивалю кіно та урбаністики «86»
Герой документального фільму – це ніби людина, що прийшла в церкву на сповідь. Це хтось із потребою «позбутися» своєї історії. Скоріше, людина знаходить тебе, а не ти її. Коли тебе обирає герой, це – дар. А твоя місія – розказати його історію світові, пише Officiel.
Закінчився п’ятий фестиваль «86», це – наша дитина, яку ми виховуємо протягом всього цього часу. З одного боку, дуже класно робити щось інноваційне, авангардне і відносно «успішне» в Україні, а з іншого – я маю потребу рухатись далі, на наступний етап. Питання, яке я ставлю собі постійно: чи варто це знову робити, чи варто робити це тут, чи робити це деінде. Зараз я закриваю справи фестивалю і сідаю доробляти свій фільм, а далі, імовірно, буду щось радикально міняти.
До теми: Як франківчанка Надія Парфан творить у Славутичі майбутнє документального кіно (ФОТО)
Навіть за 5 років фестивалю ми залишаємось киянами, що приїздять до Славутича як гості та як друзі. Але є ідея зробити так, щоб в команді з’являлось побільше місцевих і одного дня віддати їм фестиваль. В принципі, це вже відбувається: зараз в ядрі команди є декілька славутичан. Вони надійні, відповідальні, ретельні та дуже швидко вчаться.
Я ідентифікую себе як киянку. Я переїхала сюди у 17 років з Івано-Франківська, який залишається для мене містом дитинства. Проте тою, ким я стала, я стала саме в Києві. Що лишилось від домашньої ідентичності? Мова, напевно. Івано-Франківськ – літературна столиця України, і люди там люблять поговорити. Коли я тільки переїхала, мені всі казали, що я дуже балакуча. Але потім я зрозуміла – це те, що в Америці називають small talk. В Києві такого немає, а от у Франківську дуже розвинена культура маленьких розмов, всілякого політесу та світськості.
Вигорання – це хвороба нашого часу. Я багато про це думаю, читаю, спілкуюсь із різними людьми. Розумію, що одного рецепту немає і, напевно, ми всі трошки приречені. Але в моєму особистому випадку дуже допомагає природа та її візуальний досвід – ліс, море, гори. Чистий фон.
Я обожнюю американський авангард 80-х, і в мене іноді виникає враження, ніби я жила у тогочасному Нью-Йорку. Завдяки цьому я відчуваю: я не сама, я не божевільна, те, що я роблю, має сенс.
Мені здається, ми на «86» пояснили людям, що кіно не мусить обслуговувати буквальну соціальну кон’юнктуру. Я нічого не маю проти фільмів «на злобу дня», проте кіно – це все-таки мистецтво. Ми дозволили режисерам повірити в те, що вони художники.
Є такий, як ми його називаємо, «маріупольський кінофеномен» – це люди з Маріуполя, що знімають поетичне індустріальне кіно. Цього року у нас в конкурсі були представники цього руху, Сашко Протяг і Олександр Суровцов. Самі себе вони називають «співці єбєнєй», це такий художній термін. І ми створили контекст для того, щоб таке кіно розуміли.
Коли людина впускає документаліста в своє життя – це метафізика. Дуже вірогідно, що герой реагуватиме на камеру, адже це досить агресивна річ, вона пенетрує реальність. І ось це насильницьке вторгнення, ці шви дуже помітні з матеріалу. Для того щоб все виглядало природно, потрібно багато часу. Тому перша частина роботи – просто призвичаїтись. Це певного роду хореографія, танго між тобою, камерою та героєм.
Я думаю, що майже ніхто з режисерів не показує героям фільм до прем’єри, за нормальних обставин все будується на довірі. Але зазвичай перша реакція героїв шокова – навіть не тому, що є якісь «неправильні» кадри, а тому, що це в принципі важко – побачити шматок свого життя на екрані.
В жовтні ми знімали фільм про Теплокомуненерго і їздили містом з аварійною бригадою. Це був початок опалювального сезону, люди розлючені, все тече, батареї не гріють. В якийсь момент ми заходимо в квартиру, де жінка верещить, матюкається і каже: «Ви шо, в мене ж лежача мама!» Ми цього спочатку навіть не помітили, а потім бачимо – лежить старша жінка в важкому стані. Я інстинктивно кажу операторові: «Давай знімай!» Розумієте, на майданчику та маєш поводитись дуже жорстко, навіть трохи цинічно, бо ти – мисливець, який має забирати собі все. Але потім, в процесі монтажу, ти передивляєшся матеріал і вирішуєш, що облишити, а що взяти. Ніби це не ти знімала – а якась інша людина.
Я зараз знімаю кіно про людей, яким 50, 60, 70 років, – це люди інших поколінь, класу, статусу, цінностей. Дистанція між нами відчутна, і я розумію, що ніколи не зможу пережити того, що пережили вони. Тож у цій роботі для мене проблема – це як правдиво передати сповідь героя та не нав’язати свою оптику глядачеві.
Мені не дуже цікавий класичний герой. Приміром, якщо говорити про український контекст, мені було зрозуміло, чому люди вийшли на Майдан чи поїхали волонтерами на фронт. Це був важливий вчинок, але зрозумілий, і я не бачила, що ще я можу додати. Мені цікаво знімати фільми про слабкість. Про людину в момент нерішучості. Про вже-не-героїв, ще-не-героїв, анти-героїв, героїв на пенсії.
