Щороку тисячі людей мігрують у пошуках кращого життя. Подекуди навіть дуже обізнана людина може потрапити до рук шахрая. Вербувальники завжди добре обізнані зі справами людини, якій вони пропонують манну небесну. Найчастіше жертвами стають люди, які щиро прагнуть заробити і вірять у добросовісність роботодавця. Усупереч думці, що вербувальниками є незнайомці, правоохоронці стверджують – найчастіше це люди із вашого оточення: однокласники, друзі друзів, навіть члени родини. А ще найпоширеніші методи вербування – через оголошення в газетах, в інтернеті, через фіктивні агентства. На жаль, ця система побудована так, що навіть до суду подати на них важко, адже договір, як правило, ніхто достеменно не читає, ні з ким із юристів не радиться, а з їхнього боку все грамотно. Та ще й налякають «круговою порукою».
Ось що розповідає пан Іван з Прикарпаття, який постраждав від торгівлі людьми і звернувся у Карітас за допомогою. Основною умовою соціально-психологічної реабілітації людей, що постраждали від торгівлі є конфіденційність, анонімність, тому прізвище чоловіка не називаємо. Питання ставить працівник Карітасу.
– Іване, що спонукало вас зібратися на роботу у таку далеку й небезпечну дорогу – Ірак, Туреччина?
2011 рік видався надзвичайно важким: хвороба дружини, неврожай, та й з роботою щось не налагоджувалося якось. Аж тут мій товариш Михайло, з яким я був на заробітках в Росії, зателефонував, мовляв, є прекрасна високооплачувана робота, ти ж майстер, збирайся, я туди вже давно їжджу. Пообіцяв, що допоможе з контрактом, розказав, як доїхати до місця роботи. Я й погодився, адже разом у Москві гарували.
– Скажіть, чи не насторожило вас, що Михайло не їде з вами?
Повірте, ні. Він говорив про офіційне працевлаштування, зарплату у 2000 доларів, гарантував, що всі транспортні витрати, витрати на проживання, харчування оплачує роботодавець. В результаті я, добравшись до Харкова, разом із 6 хлопцями, долетів до Стамбулу, а звідти до Багдаду. Там нас зустрів представник турецької будівельної фірми. Це був українець, він посадив нас у автобус та довіз до місця перетину кордону з Іраком, а потім пересадив у мікроавтобус. Не питайте, що було дальше.
Частину історії передам з вуст мого співбесідника сама, надто важко йому повертатися у той час. Під час перетину кордону між Туреччиною та Іраком у заробітчан забрали паспорти, оселили їх у бараки. Виявилось, що таких українців, як Іван, там уже 150 душ…
– Які ж роботи ви виконували, по скільки годин працювали, чи був контракт?
Я приїхав у січні, контракт підписали наприкінці лютого. Виконував обов’язки муляра, штукатура, опалубщика. Працювали по 12 годин без вихідних, а надворі спека під 60.
Пройшов місяць і робітники звернулися до господаря за зарплатою, а той запропонував їм трохи почекати, пообіцяв, що заплатить за 2 місяці з надбавкою. Та коли минув і цей термін, заробітчанам довелося підняти бунт.
Щоб нас заспокоїти, болгарин Александров, це прізвище нашого господаря, – продовжує пан Іван, – виплатив нам 300 $ і сказав, що ми отримаємо одразу всю суму тільки тоді, коли всі роботи буде завершено. Опинившись у безвиході, почали працювати ще більше і швидше. Господар майже не з’являвся на будівництво, перестав привозити їжу і воду. Та найгірше стало у липні, коли пік спеки, а ми залишилися зовсім без води, про їжу вже й не говорю. А оскільки об’єкт під охороною, то ми не мали можливості вийти за межі будівництва.
Тоді працівники почали вимагати зустрічі з власниками, для яких будувався об’єкт, щоб вони оплатили їм за виконану роботу. Власники ніяк не погоджувались зустрічатися, а потім повідомили, що не можуть виплатити їм заробітну плату, бо вже розрахувались із власником фірми, яка їх винаймала. У переговорах пообіцяли, що будуть допомагати працівникам повертатися додому. Так сформувалась жива черга на повернення. Але додому за сприянням іракських власників будівельного об’єкту повернулися тільки 50 осіб, а потім власники повідомили, що більше цією справою не будуть займатися. Так Іван та інші залишились без грошей на території будівництва, за межі якого не можна було виходити, без паспортів, їжі та води.
Перебуваючи у безвиході, ми, обезсилені, написали на паркані будови прохання про допомогу. Таким чином про нас дізналися представники МОМ (Міжнародна організація з міграції) в Іраку. Лівія, представник МОМ, неодноразово приходила до нас, приносила їжу та воду, видала нам телефонні картки, завдяки яким ми змогли зателефонувати додому. Саме представники МОМу допомогли нам повернутися додому. Ось так я «покращив» своє матеріальне становище, – завершує розповідь пан Іван.
Таких випадків – безліч. І, як бачимо, вербувальником стала зовсім не чужа людина.
Хоча частка постраждалих від торгівлі людьми в межах України в цьому році відносно мала – всього 3%, все ж таки через економічну кризу в Європі багато українців залишається на батьківщині. Трудова міграція повертається обличчям у середину країни: популярними залишаються маршрути з села у велике місто або з невеликих містечок у курортні зони. Однак, чимало мігрантів навіть у себе вдома залишаються “нелегалами”, зазнають так званої внутрішньодержавної експлуатації.
Ось про що ми дізналися від жителя Коломиї Геннадія. Він влаштувався за оголошенням на роботу в санаторій поблизу Одеси. Хоч заробітну плату обіцяли не таку аж високу, та все ж які-неякі гроші, вистачало б, щоб повернути кредит і хоч якось прогодувати сім’ю. На новій роботі йому відразу сказали: «Будеш працювати нелегально». Паспорт та санітарну книжку у робітника вилучили, виходити за територію бази суворо заборонили. Через певний час Генадій став почуватися погано і вирішив достроково повернутися додому. Однак розірвати угоду і повернути документи керівництво відмовилося. На допомогу міліції потерпілий навіть не сподівався та зателефонував до редакції місцевої газети. Саме журналісти разом з фахівцями Міжнародного жіночого правозахисного центру “Ла Страда Україна” допомогли Геннадію звільнитись і отримати паспорт.
Не бійтеся відстоювати свої права і карати злочинців, адже сьогодні постраждали ви, а завтра буде хтось інший. Не розірвавши це «зачароване коло», ми не зможемо бути впевненими, що колись підневільною робочою силою не стануть наші нащадки.
Comments are closed.