Пропонуємо свіжу публікацію колонки письменника з Франківщини Юрія Винничука на порталі Збруч.
З’явилася вона щойно в ХХ сторіччі, замінивши меланхолію, яка раптово зникла в різноманітних медичних діагнозах, хоча меланхолія має значно ширший діапазон різновидів, аніж депресія. З появою депресії цілком закономірно вигулькнули і антидепресанти, на яких підсіла велика частина Америки і Європи. А поволі ця пошесть дійшла й до нас. Маю на думці власне антидепресанти.
Депресія притаманна людям розумової праці, або, скажімо, інтелігенції. Чи хтось чув про депресивні стани доярки, комбайнера чи тракториста? Хоча, мабуть, є й винятки.
А звідси невтішний висновок для тих, хто був щиро обурений реплікою відомого літературознавця про те, що аби не було депресії, треба працювати. Бо так – праця і справді допомагає в доланні депресії. Але тут уже залежить від сили волі.
Колись і я пережив депресію та глибокий смуток. Не міг спати, думки чавили мозок. Книжка випадала з рук, читати не хотілося, фільми обридли. А коли врешті сон зморював і я засинав, то не хотілося прокидатися, я продовжував лежати з заплющеними очима, намагаючись не відпустити сон.
Однієї ночі я поклав перед собою купу списаного паперу з невикінченим романом, проглянув окремі сторінки, щоб пригадати лінію сюжету, і почав писати продовження. Це давалося важко, бо на початках і писати не хотілося, але поволі писанина мене втягувала в себе, як вир, закручувала і не відпускала. Та так, що я вже не міг від неї відірватися. Я жив нею.
І так ото за допомогою писанини я виборсався з лабет депресії доволі швидко, а щоб вона знову мене не схопила своїми мацаками, пірнув у любовну авантюру з першою ліпшою дівчиною. Яка, як потім з’ясувалося, перебувала теж у депресії, і я для неї виявився теж першим-ліпшим антидепресантом. Так ми собі любенько антидепресували, аж поки нам набридло. А пізніше не забували одне одному дякувати за – «ну, ти знаєш, за що» – бо слова «депресія» ми не вживали.
Але ще перед тим була власне писанина, а перед писаниною – вино. Бо, скажу вам, що нема на початковій стадії кращих антидепресантів за щедру порцію сліз, активно запитих алкоголем. Саме в такому порядку – спочатку ридаєте, шморгаєте носом, потім запиваєте. І важливо тут сльози не витирати, нехай течуть струмками, і – це обов’язкова умова!!! – перед дзеркалом. Видовище незабутнє. Ридаєте і п’єте, п’єте і ридаєте.
А далі, як вийде – можна продовжувати ридати, а можна вже почати реготати, і не забувати при цьому безперервно дискутувати.
З ким? Та з собою ж!
Сльози якось останнім часом відійшли у нас з моди. У XVIII сторіччі сентиментальні романи обов’язково передбачали сльози, тим більше, якщо відбувалися колективні читання. Тут уже стримуватися було непристойно. При цьому цікаво зазначити, що прилюдно плакати через особисте горе чи невдачу вважалося непристойним. А от над «Стражданням юного Вертера» – будь ласка.
Та коли письменникам забракло розчулених сліз знаті, вони звернули свою увагу на простолюд і пригостили його романами, де сльози розчулення викликала спочатку сумна недоля бідолашної сирітки, а потім її карколомний злет в обійми якого-небудь графа, тим більше, що, хоч і вихована вона була в хліві, але все ж і вона мала татка графа.
Емма Боварі плакала за будь-якої нагоди – коли засмучена і коли розгнівана, коли милувалася місячним сяйвом і коли було роздратована, що нею не захоплені так, як вона б цього хотіла.
В совєтський час жіноцтво валило на індійській фільми власне щоб виплакатися. Після цього життя довколишнє видавалося значно рожевішим.
Сльози відгравали комунікативну роль, вони єднали і зближували. Як і в день смерті Сталіна – тоді сльози виростали до символічного значення, ставали знаком відданості комуністичним ідеалам і давали індульгенцію та квиток у світле майбуття.
А ще депресія дуже помічна для того, хто намагається схуднути. І я худнув. Зранку з’їдав плястерок сиру і запивав чаєм. В обід не їв нічого взагалі, увечері до вина з’їдав ще два-три плястерки сиру. Мені цього цілком вистачало. Оце думаю, чи не повторити? Тільки ж нема такої причини, щоб знову почати себе жаліти.
А писанина так затягнула, що вже й за вуха не відтягнеш.
І я собі думаю, а що було б з Франца Кафки, Лесі Українки, Вірджинії Вулф, Сьорена К’єркеґора, Марселя Пруста, Ольги Кобилянської, Семюела Беккета, Ельфріди Єлінек, якби не депресія?
То чи варто з нею боротися? Бо, якщо замислитися, то я з депресією не боровся, я в ній купався, як купаються в басейні зі штучною течією.
«Чому ви хочете виключити будь-яку тривогу, будь-яке горе, будь-яку тугу з вашого життя, якщо ви не знаєте, як усі вони змінюють вас?» – запитував Райнер Марія Рільке в листі до одного молодого поета.
Тут натяк на те, як туга може впливати на творчість. Зрештою, переважна більшість любовної лірики присвячена саме розлуці, а не щасливій зустрічі. Прощання з коханою чи коханим, осінь, жовте листя, дощ за вікном – усе це атрибути меланхолійного стану, який ще до ХХ сторіччя був модним і не вважався хворобою.
ХХ сторіччя депресію нарекло хворобою і почало з нею боротися неприродними засобами. А тим часом для творчої людини – це дар особливої перейнятливості і багатства асоціацій.
Звісно, з навалою особливих відчуттів, які не дано сприйняти простому смертному, не так просто ізвладати. Вірджинія Вулф писала:
«Я почуваю себе так дивно і незрозуміло. Здається, наче ось-ось трапиться щось холодне і жахливе, мені буде погано, а хтось буде реготати. І я не зможу цьому завадити, я беззахисна… страх і почуття власної мализни заволодівають мною, і я опиняюся в порожнечі… такі моменти жахливі».
Сильвія Платт страждала від безпричинного гніву.
«Я вживаю мужчин, як повітря», – пише вона.
Це нагадує мені записки Івана Вагилевича: «Я вжив її, як вживають уринал (нічний горщик)», – так він висловився про повію, перед тим «вживши» цілу купу коханок, одна з яких мала ім’я Сильвія.
«Я пустотіла. – Сильвія Платт описує свій стан на диво схожими словами, що й Вірджинія Вулф. – Заплющивши очі, я бачу холодну, страшну, брехливу порожнечу. Я хочу накласти на себе руки, ні за що не відповідати, повернутися в темряву чрева. Я не знаю, хто я, куди прямую, – а мене змушують знайти відповідь на ці гидотні питання. Я жмуток розрізнених, нікому не потрібних ниток – егоїзму, смертельного страху».
Обидві закінчили самогубством. Як і українська письменниця Надія Кибальчич у 1914 році, роблячи перед тим дві невдалі спроби і признаючись, що «морок і холод, які мене оточують, не дають змоги вивільнитися з задушливого почуття туги і розпачу».
Прочитавши, як описує свій депресивний стан американський письменник Вільям Стайрон, критикуючи при цьому надто плескатий термін, та те, як описали його Сильвія і Вірджинія, я раптом замислився: а чи була в мене депресія? Жодного з описаних ними станів я не пережив.
Тоді що це було? Меланхолія? Може, і більшість з нас сприймає меланхолію за депресію?
У кожному разі, я виборсався з лабет меланхолійної депресії чи депресивної меланхолії винятково завдяки роботі, любощам і вину. Чого і вам бажаю.
Comments are closed.