Важко мені зрозуміти людей, які, пролітаючи попри мене, обов’язково зупинять і потиснуть руку так, мовби не досить слів «Сервус! Привіт!» і кивка голови. Потиснуть і летять далі, без слів. Отак – тиць – і помчав у своїх справах, пише відомий український письменник Юрій Винничук.
Такого дивного звичаю я не помічав за кордоном. Потискання рук вважаю доречним при тривалішій зустрічі, при знайомстві і т. д. Але не тоді, коли ти чешеш вулицею у протилежному напрямку.
Завше мене нервували люди, які перепиняли, щоб запитати, котра година. Чому не запитати когось, хто стоїть?
А запитайте мене котра година, то я ж так відразу і не відповім, бо мені треба перемкнутися з моїх позахмарних дум і навіть замислитися. Здавалося б, над чим тут замислюватися? Але якщо в цю хвилину у моїй голові відбувався гарячковий діалог між двома персонажами нового роману, то отак миттєво я не можу зіскочити на грішну землю, обтріпатися, як гуска, і вивалити точну годину.
Одного разу в мої школярські роки якась жінка запитала мене: «Каторий чяс?» – «Пєрвая гадіна», – ляпнув я. Вона не здивувалися і подякувала.
Врешті я почав просто тицькати руку з годинником під ніс, тому хто запитував. А ще за якийсь час взагалі перестав носити годинника.
Побачивши, що навпроти мене чвалає черговий маніяк рукостискання, я беру в праву руку мобілку і притуляю до вуха: «Так, звичайно… добре…ага… буду…» А до нього радісно так: «Привіт!» Ну, і фалюю далі собі, мовляв, дуже зайнятий.
Але буває, що ті ручкайли так просто не здаються. Ото він бачить, що я розмовляю по телефону і стане та чекає, коли закінчу. Але як я можу закінчити розмову, яку веду сам з собою? Вона безконечна.
Одного разу трапився мені невідомий мені чоловік, значно за мене старший. Він зупинився біля мене і терпляче чекав, поки я агакав. Врешті я не витримав і, відірвавшись від слухавки, повернув до нього своє одухотворене обличчя.
І тут він мене ошелешив:
«Ти чув, що Ба-люк помер?».
Тут я починаю спускатися з небес, але не надовго, бо я поняття не маю, хто такий Ба-люк. І взагалі не пригадую, щоб був знайомим з тим, хто мене перепинив.
«Ба-люк? – кажу. – Дуже шкода. Гарний був чоловік».
Тут уже я змушений таки «вимкнути» мобілку і кивати скрушно головою.
«Так, – каже він, – пам’ятаєш, як ми з ним останнього разу посиділи?»
«Ага, роки три, мабуть, тому», – ляпаю, аби щось ляпнути.
«Нє, років шість уже буде. – Потім дивиться так на мене зачудовано і додає: – А ти гарно виглядаєш. Помолодів».
Я вдивляюся в нього і не можу згадати, хто це. Може, він мене з кимось сплутав?
«Пішли, – каже, – пом’янемо його. Зараз ще Борис підскоче».
Який Борис? Який Ба-люк?
«Та ні, – кажу, – в мене справи. І взагалі ми з Ба-люком не настільки друзями були, щоб я його поминав».
«Що? – обурився незнайомець. – Ну, я знав, що ти гівно, Романе, але не думав, що аж таке!»
Повернувся і пішов. А я витріщився на нього і не міг второпати, з ким він мене сплутав. Потім здогадався. Недарма ж він сказав, що я помолодів.
Ну і на дідька отакі сцени? Давно переконався: коли кудись спішиш, краще пройтися бічними вуличками, аніж центровими, тоді вірогідність, що хтось тебе перепинить куди менша.
До війни у Львові, коли люди здибалися на корсі, то вистачало тільки трішки підняти капелюх і сказати з легким поклоном: «Моє шанування, пане меценас!» альбо «Цілую ручки, пані докторова!», частіше остання фраза звучала так: «Ці’ручки, пані докторова!» А часом взагалі без слів обходилися, лише усміхалися одне одному і обмінювалися поклонами.
Одного разу після того, як з’явився вірш «Убий підараса», а ледь не усі телеканали розповіли про те, що мене допитувала міліція, мене стало пізнавати ще більше людей. І якось перестріло мене біля гастроному двоє алконавтів – таких типових, що глянеш на них і не помилишся, яке їхнє улюблене гобі.
«Прошу пана, – сказав один з них, трохи заплітаючись, – можна вам потиснути вашу мужню руку?». Я отерп, бо мені зовсім не хотілося тиснути руку людині, яка невідомо що тією рукою робила, а я вийшов з хати з чистюськими руками, а сніг якраз розтанув і не було б навіть чим ті руки змити. На щастя, руки мої були в кишенях. І я бовкнув таке, що ввело алконавтів у ступор: «Вибачте, але в мене в руці хом’ячок, я його несу дитині».
«А-а, – закивали вони головами, – розуміємо. То ви що ж – з нами навіть сто грам не вип’єте?» І один з них, відхиливши полу плаща, показав пляшку шмурдяку.
Я скорчив якомога печальнішу мармизу і, зітхаючи, відповів: «Ні, бо в мене два хомячка!».
