Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
«У цих стінах була казарма на більш як півтисячі солдатів, іноді до семи сотень, – розповідає Олександр. – Після них ми ще застали тут чотириповерхові нари».
Остання деталь мене вражає найбільше. Я добре пам’ятаю всі ті двоярусні ряди металевих солдатських ліжок, які траплялися у військових частинах. Я пам’ятаю, як усе ходило ходуном і люто стугоніло при падйомах та атбоях. Але чотири яруси замість двох? Що за божевільна конструкція? Який садист і з якого дива додумався до такого дотепного рішення? І якщо в нормальних частинах усіх тих салабонів сержанти або діди (або і сержанти, і діди, й офіцери) задля розваги змушували сотні разів застрибувати на свій другий ярус і тут-таки зістрибувати з нього, то як же, чорт забирай, доводилося літати мешканцям цієї казарми? Особливо тим, у котрих були третій та четвертий яруси? Солдатам першого року і – найгірше – першого півріччя служби?
Інтер’єр, про який мова, насправді цілком особливий. Це Сент-Міклош, середньовічний замок у закарпатському селищі міського типу, яке тепер з невідомих причин називається Чинадієве (з варіантом Чинадійово), а розташоване за десяток кілометрів від Мукачевого.
Далі з’ясовується, що то був стройбат. Я знаю, що українською так не можна, але назвати його будбатом у мене теж не виходить. Будівельні війська? Ну якось так. Фактично дармова робоча, а заодно і пропаща сила. Ті, яким зброю з різних причин (наприклад, судимості чи психічні розлади) не видавали. Про зашкалювання дідівщини в їхніх формуваннях розповідали вже навіть не страшні леґенди, а фільми жахів. Десь на зламі 1960-х та 70-х їх кинули на цей дванадцятий від Мукачевого кілометр будувати якусь нову стратегічну дорогу замість роздовбаної радянськими ж танками, що перли на Чехословаччину в 1968-му. Передбачалося, що танкам ще не раз доведеться сюдою перти – як не на чехів, то на угорців, а там, чого доброго, й на яких-небудь австрійців. Звідси і стратегічність дороги.
Діло було нагальне, солдатської робсили вимагалося валом, від півтисячі до семисот батальйонних душ. Тобто духів. (Духами їх, щоправда, стали називати десятиріччям пізніше, тобто вже в «афганські» часи: слово «дух» похідне від «душмана»).
Та хоч як називай, а розквартирувати їх десь таки мусили. Вони, стройбатські, могли б і в наметах перекантуватися, нічого страшного, всі не вимерзли б і не вимерли. Але в наявності був відносно незле збережений замок зі стінами метрової товщини. За площею, щоправда, не з найбільших – радше камерний. Зате висота покоїв цілком аристократична і якраз достатня для того, щоб вирішити проблему койкомісць вертикально і нагромадити нари аж у чотири поверхи. Вони, бійці стройбату, на те і є, щоб, як мавпи, стрибати по риштованнях.
І так відбулась одна з найхимерніших культурно-історичних дифузій у наскрізь химерному Закарпатті – перетин духів, стройбатських та маґнатських, їхнє нічне співіснування. Я чую ці приглушені напівтемрявою «дежурного света» голоси, це скреготіння зубовне чавунних койок, ці дощенту пересипані матюками страшні історії про привидів, що їх зазвичай розказують на ніч. Я не сумніваюся, що там стояв густий невивітрюваний сопух – від гуталіну, відходів, немитих тіл і вбиралень. Я так само не сумніваюся, що там було пекло – але холодне, низькотемпературне. Прогріти такі приміщення вони могли хіба лиш, як тварини, – своїм диханням, якщо всі півтисячі й водночас. Зрештою, й за своїх найкращих, себто середньовічних, часів замкові покої не прогрівалися вище за 15–16 градусів. Аристократія й не таке витримувала.
Фанатично віддана угорській ідеї Ілона Зріні, її чоловік князь повстанців і король Верхньої Угорщини Імре Текелі, її син, ще один повстанський провідник Ференц ІІ Ракоці, графські родини Переньї та Шенборнів – перші й останні власники замку відповідно – це далеко не повний перелік історичних осіб, що в той чи інший спосіб мали стосунок до замку в Сент-Міклоші. Втім, що таке мали стосунок? Насправді тут зароджувалися, взаємно перепліталися і катастрофічно сходили в небуття цілі епопеї, романи, окремі сюжетні лінії. І Кото Сидонія Петровці (1662–1708), барокова поетка релігійного розпачу, саме тут написала свої вірші, що їх дотепер виконують як молитви у протестантських богослужіннях.
Про те, як Сент-Міклош, що його врешті покинув навіть стройбат, занепадав і нищився – ще одна окрема сюжетна лінія. Тупикова, глуха.
Про те, як подружня пара художників та їхні найближчі однодумці півтора десятиріччя тому зайшли всередину цього суцільного сміттєзвалища з уже безнадійно проваленими перекриттями і взялися за рятувальні роботи – початок нової. Це навдивовижу світла і від того вже дещо казкова історія про повернення старого замку до вічного життя. Я навіть скажу ще казковіше – про повернення Європи. Тієї, що її колись викрадено.
Дякую Йосифові й Тетяні Бартошам, Олександру Васькові та всім причетним.
Comments are closed.