Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
Українці, навчіть нас, як зробити Майдан», – пише мені польська знайома. Я скептично відповідаю, що навряд чи така ідея знайшла б широку підтримку серед її співвітчизників. 99 відсотків із них бачать в українцях не стільки майстрів із повалення антинародних режимів, скільки дешеву робочу силу. Іншими словами, яких українців бачать перед собою лакеями, такою й усю Україну бачать.
До того ж, пишу їй далі, ваші урядовці всіма силами створюють у Брюсселі димову завісу з «українських біженців». Щоб укотре відмазатися від потуг ЄС нав’язати їм справжніх – сирійських, лівійських або афганських, польські офіційні особи, починаючи з пані прем’єра, не перестають грати українською картою. Куди нам, мовляв, ще тих сирійців – у нас же тепер українців мільйон, бо в них там війна, від якої ми їх милосердо рятуємо. І в цьому наш внесок у розв’язання загальноєвропейської проблеми з біженцями, стверджують польські урядники. «І ти хочеш, аби нація біженців навчила вас, як робити майдани?» – не втримуюся від сарказму, пишучи до своєї знайомої.
«То виходить, що моя сестра, яка знайшла собі роботу в українській ІТ-фірмі, працює на біженців?» – веселиться вона у відповідь, підкреслюючи ті свої веселощі смайликом ледь не у піврядка завдовжки.
Мені ж від такого несподіваного повороту теми на душі трохи легшає. Бо виходить, що не завжди українець гне спину на поляка. Буває, виходить, і навпаки. Навіть якщо це ІТ-спина.
І все ж не дає мені спокою тривожна думка – чого вони всі так масово туди поперли? Що їм у тій Польщі аж такого вабливого? Чи це таке типово українське «роблю як усі»? Куди люди, туди я? Люди казали, що так треба, то і я собі?
Поляки, звісно, в цьому сенсі не так уже й далеко самі від нас утекли. Згадати лише їхній масовий ексодус на Wyspy (як вони називають Великобританію). Один поїхав, другий, третій. Потім тисяча таких набралася, потім сто тисяч, відтак мільйони. Явище впізнаване. І воно може свідчити передусім про абсолютне панування колективного інстинкту над індивідуальним – як у нас, так і в поляків: дивися, що люди роблять, – і сам так роби. Колись серед моїх найближчих польських друзів циркулював такий дотеп: «Що є найгіршим на світі свинством? Проголосувати на виборах за ПіС і виїхати жити до Англії». Так і кортить застосувати його український аналог: «Проголосувати за Партію регіонів (варіанти: ВО “Свободу”, “Батьківщину”, БПП – далі за списком) і виїхати жити до Польщі».
Інша річ, що поляки починають тепер з Островів вимітатися, головно через Brexit. Можна робити ставки, на яку наступну країну вони невдовзі наваляться. У Німеччині, Швеції та Голландії ними вже й так хоч греблю гати. У Норвегії, здається, теж. Я ставлю на Ісландію. Туди вони й попруть. А наші й далі сліпо пертимуть на Польщу.
Цікава в нас вимальовується місія. На одному з ресурсів читаємо про неї цілком відверту констатацію: «Міністр сім’ї, праці і соціальної політики Польщі Ельжбєта Рафальська заявила, що в Польщі не вистачає робочих рук, тому в країні будуть здійснюватися заходи щодо залучення працівників зі сходу Європи і зокрема з України». Виявляється, в міністерстві згаданої пані вже тепер «іде робота над пропозиціями для імміґрантів зі сходу щодо приїзду на роботу та проживання в Польщі». Уже невдовзі – яке щастя! – українцям даватимуть візи на значно триваліший період. І «крім того, уряд Польщі має намір заохочувати молодих українців до отримання документів на постійне проживання і польське громадянство».
Яка приголомшливо-солодка перспектива для вас, молоді українці, чуєте? Постійне проживання! Польське громадянство! 12 злотих на годину! І для здійснення цієї казки достатньо лише вашої молодості! Бо, «як запевнив заступник міністра розвитку країни Єжи Квєцінський, ця політика повинна стати “ефективним рецептом від демографічної кризи в Польщі”».
Й аж тепер я нарешті зрозумів, у чому суть української національної ідеї, що її в нас ніяк не знайдуть і не сформулюють. Так ось її знайдено. Українська національна ідея, виявляється, в тому, щоб урятувати Польщу від демографічної кризи.
Ідея, погодьтеся, шляхетна і прекрасна. Жоден ще народ на світі так собою не жертвував. І я пишаюся цим народом, який спромігся аж на таку ідею.
Тепер ми її знаємо й обов’язково втілимо. Навіть ціною поголівного вимирання на – як вони то називають? – своїй, Богом даній землі.
