Ці рядки я мав би писати під відчутною дією алкоголю. Або принаймні в уже непроникних хмарах тютюнового диму, висмалюючи одну сиґарету за іншою чи – ще краще – ненастанно димлячи зарядженою не конче самим лише тютюном люлькою. Ані слова про деякі ризикованіші речовини, пише Юрій Андрухович у черговій колонці на порталі “Збруч”.
Літературний музей Відня – заклад, як здається, не надто популярний у цю спекотно-туристичну пору: відвідувачів майже немає. Музейники намагаються протистояти цій проблемі типово австрійською добротністю експозиції та захопливою й дещо провокативною тематикою тимчасових виставок. Ось уже третій місяць тут відбувається одна з таких – «Im Rausch des Schreibens. Von Musil bis Bachmann» («В екстазі письма. Від Музіля до Бахман»).
Якими психологічно-емоційними станами супроводжується літературне писання? Якими шляхами й субстанціями досягається творчий екстаз? Які елементи сприяють виверженню енергій, необхідних для блискавичного прориву із підсвідомого в надсвідоме через ледь подоланну товщу свідомого? Що ефективніше для досягнення такого жаданого Rausch’у – нікотин, вино, опіум чи гашиш?
«Алкоголь викликає напади божевілля. Опіум викликає напади мудрості», – відповів би на останнє з моїх запитань Жан Кокто. Зрештою, він не те що відповів би – він саме так і сказав. Але поки на світі не було ЛСД, він не міг знати остаточної правди.
Ґеорґ Тракль у листі до приятеля також демонтує міфи про всемогутність алкоголю: «Останнім часом я випив море вина, шнапсу й пива. Тверезий». Справді море? Справді тверезий? Тракль уже не відповість. Здається, він помер від передозування морфію.
Герої Інґеборґ Бахман, як і сама вона, курять так багато й регулярно, що викурені сигарети стають одиницями вимірювання часу: «Через шістдесят сиґарет Іван знову у Відні».
Роберт Музіль, з якого на цій виставці все начебто починається (насправді з Едґара Аллана По й Томаса де Квінсі) висловлюється ще світоглядніше: «Я поводжуся з життям як із чимось нестерпним – таким, що з нього можна вирватися тільки через куріння! Я живу, щоб курити». Аби якось дисциплінувати процес, Музіль заводить спеціальний грубий зошит, в якому фіксує кожну викурену сиґарету за датою, годиною та хвилинами. Я в житті не бачив густіше засіяних дрібнезним почерком зошитів!
Стимулятори та симулятори. Погані звички, слабкості. Згубні нахили. Фізичне саморуйнування. Олдос Гакслі. Зиґмунд Фройд. Хайміто фон Додерер. Герман Гессе. Магічний театр «Степового вовка», який присаджує на траву Вальтера Беньяміна. Ернст Яндль, який заради чистоти експериментів із віршами присідає не героїновий джаз Чарлі Паркера або Майлза Девіса. А також цілими днями не злазить із платівки Девіда Піла та «Lower East Side» під ніжною назвою «Have A Marijuana».
Осягання безодень і безмеж, експерименти з переходами й перельотами. Важка й – дослівно – марудна праця над чернетками, ескізами, шкіцами, суцільне закреслювання щойно написаного, знущання жирним олівцем над щойно задрукованою і витягнутою з якогось ундервуда сторінкою. Ні, це не кухня й навіть не лабораторія – це пекло.
Для журнальних обкладинок і газетних шпальт вони (краватки, метелики, дивного крою піджаки) охоче позують зі своїми улюбленими аксесуарами – люльками, мундштуками і портсиґарами, з чарками, келихами, сифонами і пляшками. Була б їхня воля – позували б охоче й зі шприцами чи білими доріжками, але тут зась. Тому залишаються субстанції леґальніші.
Леґендарне фото зі святими п’яницями Йозефом Ротом і Стефаном Цвайґом недвозначно засвідчує, що їм уже справді досить і більше наливати не варто – надто ж на такому спекотному сонці, яким воно лиш могло бути тоді, 1936 року в Остенде. Однак ми знаємо, що вони не перестануть і впиватимуться далі – кожен аж до власного фатального кінця.
У тому, що він неминуче фатальний (і не тільки у Цвайґа з Ротом), можна не сумніватися. Але ці спроби виходу за межі, ці прориви в «інші стани» (за Музілем), у паралельні світи й магічні театри дають принаймні надію, що все не так фатально. На цьому, мабуть, і наголошують музейні коментатори під час відвідин чергової шкільної екскурсії. В цьому, сказати б, і прямий виховний сенс подібної диверсійної тематики для – як це називається мовою наших педагогів? – підростаючих поколінь.
Недарма ж і заключний п’ятий розділ виставки протиставляє екстазі аскезу. Тобто, за Петером Гандке, розмірено-постійне «нотування світу», що вимагає тяглості та зосередженості. З чого випливає – і тверезості. Хоча б тієї, Траклевої – тверезості після випитого моря.
