Юрій Андрухович: То яка ж це криза?

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

Хочеться, даруйте на слові, поступу, тобто, ще раз даруйте, змін на краще. Настільки хочеться, що мимоволі відкриваєш у собі здатність до самообману. «Навіть за час революції, війни і так званої кризи, – розповідаю іноземним гостям, – у Франі, де я мешкаю, відкрито десятки нових ресторанів та кафе. І в них завжди повно людей. То яка ж це криза?».

Проте гостей мій ресторанний арґумент переконує лише частково. Гості, їдучи до мене в гості, прочитали мій роман «Дванадцять обручів». Це чудово, що вони його прочитали. Погано те, що вони надто добре впізнають наш сьогоднішній триб життя за описаними в ньому сценами.

Чому мене, попри моє авторське самолюбство, засмучує це впізнавання? Передусім тому, що роман «Дванадцять обручів» я писав у 2001 – 03 роках, і дюжина літ минула з моменту, коли я поставив у ньому фінальну крапку. Ба більше: зображені в ньому реалії відповідали дещо ранішому часовому відтинку – другій половині 90-х. Тож якщо мої гості все ще здатні цілком успішно застосовувати знання, почерпнуті з роману, до сьогоднішніх вуличних спостережень у тому ж Франі або Львові, то ми, об’єктивно кажучи, так нікуди з тієї другої половини 90-х і не рушили.

Тим часом усьому світу відомо, що дюжина останніх років у нашій країні була не просто дюжиною років, а доволі концентрованим історичним моментом. У нас, якщо згадаєте, протягом цієї дюжини літ відбулося не багато й не мало, а, наприклад, два Майдани і під час другого з них сотні людей віддали свої життя за те, щоб у їхній країні все-таки став можливим той самий поступ. Бог історії начебто прийняв свою жертву – тепер, здавалось би, тільки вперед. Але ніякого «вперед» не виходить. Чи жертва, не дай Боже, є все ще замалою?

Оце й засмучує найбільше автора «Дванадцяти обручів». Бо дідько з ними, з обручами та їхньою художньою чи антихудожньою правдою. Але от як бути з країною? Як себе все-таки позиціонувати щодо цієї в найгіршому сенсі слова її незмінності?

«Що кидається у вічі, – ділиться спостереженням Бріта, – у вас такі напрочуд гарні й доглянуті жінки і на противагу їм абсолютно жахливі чоловіки – товсті, животаті, з одутлими фізіономіями, однотипними короткими стрижками (тут я вставляю, що в нас ці дебільні зачіски називають депутатськими), в якихось цілком безформних штанах і куртках. Як можуть такі жінки жити з такими чоловіками?».

Щось таке я вже, траплялося, чув. Ну так, Брітині зауваги стовідсотково збігаються з постом певного англійця, який далекого вже тепер 2012 року відвідав українське Євро: «Вражає краса тутешніх жінок і потворність чоловіків. Як вони можуть бути разом?».

Одне важливе «але» полягає в тому, що свою нотатку спостережливий англієць постив із міста, де збірна Англії відіграла перший та третій матчі. Тобто з Донецька. У 2012-му мені здавалося, що на Львів його спостереження подібного штибу поширюватися вже не можуть – Львів-бо інший, у Львові в цьому сенсі все-таки поступ. Але року 2015-го щиросерда Бріта робить стовідсотково те саме зауваження саме у Львові. Я розводжу руками.

Гаразд, припустімо, що у Львові радикально побільшало донецьких і це вони так разюче перемінили людський ландшафт. Тобто у зв’язку з тим, що донецькі жінки красивіші за львівських жінок, а донецькі чоловіки потворніші за львівських чоловіків, ситуація поляризувалась і контрасти стали значно виразнішими.

Мені, як бачите, знову так і хочеться звинуватити в усьому донецьких. Щоб уникнути спокуси, я намагаюся захищати честь країни й міста. «Що ти, – кажу я Бріті, – в нас тепер так багато цікавого стильного молодняка, гіпстерів та інших».

Проте серед нас є ще знайома львів’янка, що знається на ситуації краще за мене й пояснює її так: «Цікавими вони є лише в юності, років до 25-ти, а загалом поки не одружаться. Після одруження стають переважно такими, на яких і звертає увагу Бріта. До сорока років ледь не всі стають одутлими і схожими на депутатів. Мабуть, саме цього вони – свідомо чи підсвідомо – і прагнуть: бути схожими на своїх депутатів, носити їхні зачіски й животи».

Версія знайомої львів’янки починає здаватися вельми близькою до істини. Однак я не можу перестати думати про донецьких. Це такі наші сирійські біженці. З тією різницею, що ніхто не переймається їхньою асиміляцією, не кажучи про вивчення та дослідження. Скільки серед них таких, що справді втікають від режиму Асада (перепрошую, Захарченка). Скільки тих, які просто придбали нерухомість, або тих, яким усе пох. І скількох заслала до Львова їхня Аль-Каїда, а скількох їхній ІДІЛ.

Тобто наскільки взагалі безпідставними можуть бути очікування того, що котрогось із вечорів, найімовірніше в п’ятницю 13-го, деякі з них таки втілять давню амбіцію міста Львова і врешті перетворять його на маленький Париж.