Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича для порталу Збруч.
Якимись еталонно чистими носіями сучасної української мови (чи навіть і не сучасної, а загалом) мешканці трьох областей Галичини так і не стали. Можливо, не стали поки що. Можливо, не стануть ніколи. Констатація цього факту не означала б нічого надзвичайно важливого, якби не певний загальноукраїнський стереотип, який саме Галичині відводить почесну роль такого собі мовного заповідника. Поруч із ним продовжує своє мало чим виправдане існування ще один стереотип, паралельний – що в Галичині говорять якоюсь своєю, доволі особливою мовою, а радше діалектом, «который вообще не понять».
Тим часом мешканці Галичини говорять так, як говорять. Тобто в дев’яти випадках із десяти вони вживуть у спонтанному мовленні «канєшно» замість «звичайно», «вопше» замість «взагалі», «тіпа» замість «ніби», «лучший» замість «найкращий», «поняв» замість «зрозумів» і т. п. От і Назарій Заноз у своїй новій публікації дотепно будує наскрізну метафору на повсюдно вживаному в Галичині вітанні «з наступаючим». Усі ці та тисячі інших росіянізмів маркують, зрозуміла річ, не якийсь особливий діалект, а приписуваний радше Сходові України суржик. Свого часу його дуже чотко ловив Сергій Кузьмінський, накладаючи у своїх пісенних текстах усілякі странні лексеми тіпа «довєрчива» й «опромєтчиво» на все ще характерну галичанську вимову. Ефект від цього зокрема й такий, що всі ми досі любимо «Братів Гадюкіних».
Я жодною мірою не мовний пурист і тим більше не «жандарм слова». Тобто все, що я написав вище, не є виразом мого святого обурення, а, повторюся, констатацією факту, який далеко не всі бажають враховувати. Справою письменника є не повчати й виправляти інших мовців, а вслухатися до них і за потреби відтворювати те, як вони говорять – з усіма незграбностями й недолугостями. Підкреслю: за потреби. Творчої, ясна річ, але в найширшому розумінні творчої – тієї, що включає жорстку критичну рефлексію. Чому ці люди говорять саме так, неправильно? Чому не «залізничний», а «жеде вокзал»? Чому вони воліють вітатися не «привіт», а «прівєт»? Навіщо слово «дискотека» вони неминуче вимовляють як «діскатєка»? Що відбувається в їхніх головах, коли замість «біль голови» вони кажуть «головна біль»?
За великим рахунком, усі ці запитання ледь не онтологічні. Запитувати, чому люди говорять неправильно, все одно, що запитувати, чому вони не ангели. (Питомо українська версія цього запитання звучить, щоправда, дещо інакше: «Чому я не сокіл?»).
Поет Рильський, вимагаючи від українців плекати мову, «як парость виноградної лози», і мріючи про те, щоб вона була «чистіша від сльози», мимоволі зраджував у собі закоренілого соцреаліста. Чистіша від сльози мова? Чи можна уявити собі кошмарнішу перспективу для неї?
Сльоза в поетичному контексті Рильського традиційно символізує не тільки чистоту, але й, напевно, страждання. Рильський – великий майстер поетичних ємкостей, тож і «сльоза», чистішою за яку мала би в ідеалі стати українська мова, вміщує в собі, сказати б, увесь багатовіковий «плач України». Недаремно ж академічний одинадцятитомовий «Словник української мови» (ще той, білодідівський, давно застарілий, такий, що готувався протягом 1970-х років, хоч дякуємо й за нього) в Інтернеті відкривається за посиланням sum.in.ua. І sum цей може здаватись чимось непозбувно-іманентним та символічним. Сум однієї з мов цього світу, що її носії переважно не надто вміють нею користуватися й доволі приблизно уявляють собі її справжні можливості.
Якщо ми хочемо для нашої мови кращого майбутнього, нам варто почати з усвідомлення реального стану речей. Він, по-перше, запущений, а по-друге, зовсім не безнадійний і навіть помірно оптимістичний.
Констатуємо, отже, що Галичина і Західна Україна загалом оазою ніякою не є. Якщо в мовному сенсі цей реґіон означувати зразком чи орієнтиром для всіх інших, то це означає не більше, ніж свідому чи несвідому дезорієнтацію. Проте цю на перший погляд погану новину перекриває добра: російська мова в сучасній Україні так само розмивається українськими лексемами, як і українська – російськими. Й відбувається це у випадку російської дедалі швидшими темпами. Чи розвинеться з цього своєрідний аналог American English (Ukrainian Russian), а чи, скажімо, якийсь аналог африкаанс, побачимо вже невдовзі.
А тим часом варто розпрощатися (чи принаймні починати потроху прощатися) зі страдницьким дискурсом «мови як сльози». Мовне різноманіття світу неухильно звужується коштом слабших і «чистих як сльоза» мов. Повноцінно живуть ті, які відмовилися від плачів та стерильності.
