Юрій Андрухович: Портрети з нерухомістю або Подерв’янський малює Януковича

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

Конрад Аденауер (1876–1967) був, безперечно, великим німцем і життя, як бачимо, мав довге, спочивши аж на 92-му році. У своєму житті він устиг серед іншого заснувати і привести до багатьох перемог донині провідну політичну партію ФРН — Християнсько-демократичний союз. Але що там партію! Він вважається творцем і самої ФРН, себто повоєнної німецької державності принципово нового зразка — миролюбного, прозахідного і демократичного. У зв’язку з чим його до певної міри можна вважати предтечею Об’єднаної Європи й автоматично — великим європейцем. Коли оглядачі нарікають на відчутний нині дефіцит (якщо не цілковитий брак) у європейському політикумі справжніх візіонерів і просто видатних особистостей, то ставлять за приклад передусім його. А також його найближчого партнера і візаві Шарля де Ґолля. Кажуть, саме ці двоє свого часу рішуче домовилися про те, що Німеччина та Франція більше ніколи між собою не воюватимуть і беруть на себе відповідальність за мир в усій Європі.

До речі, нам у теперішній Україні це німецько-французьке pojednanie середини минулого століття відгукується всілякими «нормандськими форматами» і мінськами. Але це інша тема.

Вона вже й тому інша, що великий європеєць Аденауер Європу бачив у значно тісніших географічних кордонах, ніж кордони сьогоднішньої ЄУ, не кажучи про всіх можливих кандидатів та недокандидатів до цієї структури. Злі язики навіть приписували йому вислів, що Європа закінчується на правому березі Райну. Сам Аденауер був родом із одного з райнських берегів — не хочеться перевіряти, але є підстави припускати, що з лівого, позаяк на правому для нього починалась Азія.

Втім якщо з Райном це ще міг бути жарт, то з Ельбою аж ніяк ні. Європа Аденауера закінчувалася на правому березі Ельби. Без жартів. Пригадую розповіді певного німецького колеґи про те, що, буваючи в Західному Берліні, Аденауер помітно дратувався через типові для цього міста прояви його східності. Наприклад, польські прізвища таксистів, моментально вихоплені його прискіпливим оком з посвідчення на водійській панелі, — всілякі там Kowalski, Kaminski чи Zielinski. Берлін, навіть Західний, мусив видаватися йому містом ледь не пропащим, дощенту опанованим слов’янами та іншими азіатами.

При тому сам перший бундесканцлер риси обличчя мав радше монголоїдні, і якби його відповідно переодягнути, то міг би зійти за Далай-Ламу. Таким принаймні було моє враження під час групового перегляду документального фільму «Оскар Кокошка малює Конрада Аденауера».

Винесена в заголовок подія трапилася 1966 року. Один з найяскравіших та найнепохитніших стовпів міжвоєнного експресіонізму і зрештою всього образотворчого мистецтва ХХ сторіччя 80-літній ОК (так Кокошка зазвичай підписував свої полотна) протягом нецілих трьох тижнів працював над портретом 90-літнього екс-канцлера. У ті дні артист і його високопоставлена модель стримано здружилися. Вдивляючись у готову роботу, Аденауер зауважив: «Мені здається, я виглядаю дуже молодо». «Це правда, — відповів Кокошка. — Але ви і в дійсності так виглядаєте».

Уточнення обставин: фільм було показано минулого тижня в рамках 22-ї зустрічі письменників на історичній віллі «Колліна» в містечку Каденаббія над озером Комо в Італійських Альпах. Упродовж років канцлер навідував цю придбану для нього німецькою державою віллу переважно з відпочинковими намірами. Однак політика брала своє, тож літня резиденція, призначена для розкошувань південною природою, легко перетворювалась на виїзну канцелярію, звідки перша особа керувала країною в телефонному й телексному модусах. По смерті Аденауера віллу з усім її начинням та нестерпно мальовничим парком на схилі гори було передано в розпорядження фундації його ж таки, Конрада Аденауера, імені. Відтоді «Колліна» стала центром різного штибу політичних, наукових, культурних зустрічей, семінарів та конференцій. Зокрема, й таких, коли письменників запрошують на кілька днів почитати не публіці, а одне одному ще не друковані твори з подальшим обговоренням усім професійним вузьким колом. У нас би це назвали гарним українським словом «воркшоп».

Написавши «у нас», я раптом подумав, що ми ж також могли б. І ми зможемо! Уявіть собі лишень ці заголовки: «Ройтбурд малює Кравчука», «Сільваші малює Кучму», «Подерв’янський малює Януковича»!

Й українські письменники майбутнього теж чого доброго стануть їздити на якісь фантастично креативні воркшопи до фантастично прекрасних місць, пов’язаних із нашими першими особами, які обов’язково передадуть у суспільне надбання свої улюблені, як ми тепер кажемо, об’єкти нерухомості. Вони ж їх, за чутками, мають, ці об’єкти. Ну, хай і не «Колліну» в Каденаббії, та все ж.

Тож і про швейцарську хатинку пам’ятаймо, і про загадкові особняки в найдорожчих бецирках Відня. Про Сардинію та близьку їй Корсику. На крайняк можуть і Безрадичі знадобитися.

Трохи гірше, якщо доведеться їздити до Ростова-на-Дону.

І зовсім зле — якщо до Липецька на шоколадну фабрику.