Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
Що мало статися – врешті сталося: й от на екрани Польщі виходить кіноепос Войцєха Смажовського «Волинь». Я його ще не бачив, і ці нотатки не рецензія. Хоч усе одно так і тягне написати: не бачив, але засуджую. Якщо ж без жартів, то нам від цього фільму нікуди не дітись, і це тривожно.
Тривожність різного штибу зі зрозумілих причин супроводжувала цей проект протягом усього його зародження і становлення. Втім один з найперших рецензентів фільму, він же провідний польський кінокритик,відразу ж заспокоює: дарма ми мовляв так переживали, що фільм вийде антиукраїнським, нічого подібного, режисер досліджує не зло конкретного народу, а зло як таке, зло націоналізму, котрий, як відомо, не має нації, тобто перед нами що не кажіть великий фільм. Він так і пише – великий, і десь чомусь навіть промайне порівняння з Достоєвським. Таких великих фільмів польське кіно не мало з 1989 року, нагнітає афект кінокритик. Головне ж – фільм Смажовського цілком вільний від будь-якої пропаґанди. Мистецька, сказати б, вершина. Акме у чистому вигляді.
Про чистий вигляд ще поговоримо – можливо, після перегляду. Тим часом з іншої публікації я дізнаюся, що фільм відкривається епіграфом із висловів доволі неоднозначного (а дехто стверджує – однозначно навіженого) ксьондза Ісаковича-Залєського. Від цієї звістки робиться дивно за першого рецензента. Як можна вважати вільним від пропаґанди фільм, у перших кадрах якого програмова цитата з найлютішого, навіть як на Польщу, антиукраїнського пропаґандиста? Залишається припускати, що перший рецензент або не в темі, або трохи запізнився на початок перегляду, й епіграф про криваві «сокири українців» залишився поза його розчуленою увагою.
Історик Мотика, експерт з волинських питань, дає інтерв’ю, в якому підтверджує, що Смажовський неодноразово звертався до нього по консультацію. Хоч тут-таки не без жалю констатує: режисер не завжди прислухався до його рекомендацій. Наприклад, у фільмі є сцена, де український священик (припускаю – греко-католицький, хоч їх на Волині й не дуже водилося) святить сокири й коси, якими його українські парафіяни вбиватимуть сусідів-поляків. Підтверджень для таких фактів ми не знайшли, чесно палить режисера історик. Так ніби вони, історики, успішно знайшли підтвердження для багатьох інших «фактів», що ними мав би рясніти фільм.
З розкиданих тут і там по перших післяпрем’єрних публікаціях деталей випливає доволі сумний висновок: якщо рекомендації «польської сторони» режисер Смажовський ще сяк-так вислуховував, то з українцями та Україною він не спілкувався взагалі. Тобто діалогу, а з ним і правди, він не шукав. Він зробив фільм про країну, якої зовсім не знає (ні мови, ні історії, ні культурних кодів) і якою, смію припускати, насправді зовсім не цікавиться. Що його натомість цікавило – це дедалі масовіший запит польського суспільства на загальнонаціональний трагічний міф. Тут він виявив неабиякий хист чуйності, і є всі підстави очікувати, що 7 жовтня, в день виходу «Волині» у широкий прокат, поляки вилаштуються в черги до кінотеатрів. Якими вони з тих кінотеатрів виходитимуть – питання дуже тривожне.
Гаразд, «польський Тарантіно» (чи радше «пізній Міхалков»?) зробив своє. На цьому місці полишмо тим часом його фільм – тим більше, що на «Оскара» він, дякувати Богу, вже не претендуватиме. Хоч напевно знайде собі широке і вдячне застосування в Росії.
Натомість маємо контекст, який називається «українсько-польське pojednanie». Це життєво важливий для Європи і світу, не кажучи вже про самі наші дві країни, процес, який фактично розпочався тоді ж, коли й наша (і зрештою, поляків теж) незалежність. Проте на думку нинішньої польської влади (а з нею, на жаль, і більшої частини польського суспільства) все це дотеперішнє pojednanie слід коли не цілком анулювати, то засадничо перезавантажити. Через зрадницьку метушню всієї тієї «ліберальної жидо-комуни», всіх отих «дітей Ґедройця» – міхніків, куронів, валенс, кваснєвських та іже з ними – Польща, мовляв, так і не дочекалася від України чого прагнула, натомість усі ці роки була Україною підступно використовувана. (Ми єйо пользовалі). І цьому пора покласти край.
І вони кладуть.
Найкраще про це в одного зі згадуваних рецензентів: «Фільм Войцєха Смажовського це ніби команда «перевір!», після якої стає ясно, що більш як за чверть сторіччя від падіння комунізму в історичному діалозі з українцями ми все ще у вихідному пункті. Салонні жести, декларації чергових президентів і дебати істориків безсилі проти нищівної дикості зла, яке ллється з екрану. Потенціал цієї перевірки непорівнянний з вихолощеною зі змісту і протягом років знеціненою фразою “пробачаємо і просимо пробачення”».
Ось так. Ключова фраза pojednanja виявляється вихолощеною і знеціненою, бо й само pojednanie вже начебто визнали фікцією. Коротше і ясніше лише у згаданого навіженого ксьондза: «Фільм “Волинь” уб’є pojednanie, якого не було ніколи». I o to chodzi партії та урядові, ідеологічне завдання яких режисер Смажовський вочевидь виконав із приголомшливим успіхом. Гіркота цього жарту в тому, що насправді режисер позиціонує себе аж ніяк не прихильником саме цих партії та уряду.
P. S. На фестивалі у Ґдині, де фільму «Волинь» пророкували всі найважливіші призи та відзнаки, переміг інший фільм – «Остання Родина». Виконавець головної ролі, великий (вживу-но і я тепер це слово!) актор Анджей Северин присвятив свою нагороду Олегові Сенцову. Дякуємо! Нині кожен жест польської солідарності з Україною вже на вагу золота.
P. P. S. У глушині Біловезької пущі, де ми з карбідами в ті фестивально-прем’єрні дні продовжували безнадійну справу pojednania, працюючи над новим альбомом, зустрілася нам бригада українців-будівельників. На запитання звідки вони, наймолодший відповів «З Волині» – і по-дитячому широко усміхнувся.
Мені за нього тривожно. Ця дитина навіть не знатиме, за що його віддухопелять до напівсмерті у першому-ліпшому тутешньому пивняку.
