Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
До теми. Софія Андрухович і Мар’яна Прохасько випускають першу спільну книгу для дітей
У нашій щорічній епопеї з Євробаченням чітко й послідовно простежується загальна еволюція нової української культури. Навіть такий неофіт (і щиро кажучи, дилетант) від поп-музики, як я, не може цього не помітити. Вже у самій назві цього пісенного конкурсу є для нас щось фатально орвеллівське – те, що нам повинні були заборонити в самому зародку.
Епоха Кучми: «Hasta la Vista» й «Дикі танці». Перша виклична з’ява Руслани в образі європеоїдної шаманки.
Період Ющенка: гурт із актуальною для того часу назвою «Ґринджоли», а також, як ви пам’ятаєте, Вєрка Сердючка з її цілком пророчим «Раша Ґудбай». Скільки отрути та жовчі вилила тоді Росія на бідолашного й, здавалося б, зовсім безпечного для неї Данилка! Але яким жирнючим маркером історії він став! Як нещадно позбавляли його ефірів та корпоративів лише за здогад, за саму тільки підозру вдаваного супротиву! Лише за те, що росіяни недочули. Або, резюмував би Фройд, що насправді хотіли дочути.
Далі, після розкутої в усіх сенсах Сердючки, українські пісні на Євробаченні вже не провіщали нічого бунтарського. Насунулась епоха Яника, а отже, суцільна цукрова вата: «Загадкова леді», «Будь моїм Валентином!», «Солодкі люди», «Ангел», «Будь моїм гостем», «Тік-Так». Артисти заробітчанили і плодили-множили нафталін, а ми, дивлячись на все це, малокультурно плювались. Яка поп-музика могла бути в тій Україні, якщо її продюсували Філіп Кіркоров і Ганна Герман? Хіба не чудово, що ці двоє нарешті опинилися там, де їм належить, – на сміттєзвалищі?
Еволюція нашої художньої невиразності могла б тривати десятиріччями, якби не Майдан. Але, схоже, ні він, ні війна з Росією не здатні остаточно вилікувати нас від рефлексій щодо нашої меншовартості.
Наші фільми та музику нарешті можна дивитись і слухати, вони нарешті не порожні. Ними цікавляться у світі, хіба це не перемога? Ні, треба обов’язково і вкотре застогнати, протоколюючи банальщину: «Режисер – росіянин, єврей! Його дебютом як кінорежисера був фільм “Ой вей! Мій син ґей!”».
І знову в газетних заголовках суцільні мазохістичні побивання: «Український фільм про Майдан “Зима у вогні” не отримав Оскар», «залишився без», «продюсери не потрапили», «Україна не виграла», «Україна програла». Замість того, щоб радіти цьому абсолютному й безперечному успіхові – наш кінотвір (і не про що-небудь, а саме про Майдан) потрапив у п’ятірку, в найкоротший список найкращих, ми вкотре, ниючи, нівелюємо власний високий результат. Коли ще таке траплялося, щоб наш фільм проходив у фінал цього конкурсу? Хіба ми щороку там? І завжди виграємо?
Я добре пам’ятаю час, коли в номінанти на Оскар від України активно милилася режисерка мильних опер Оксана Байрак. А ви кажете, «ми знову нічого не виграли»! Та ж перемога вже хоча б у тому, що ця дама більше туди не милиться! Це ж просто супер який прогрес.
І повертаючись до лакмусового для нас Євробачення: в теперішній Джамалі з її «1944» теж важко побачити безтурботну попсючку. Тож проти неї, як і проти Євгена Афінеєвського, нині працюють усі лайномети Кремля. Їхня справа по-своєму безпрограшна. Взяла б «Зима у вогні» Оскар, писали б щось на зразок «піндоси і Майдан замутили, і фільм про Майдан тепер нагороджують, усьо – американський проект». Те саме чекає й Джамалу. Виграє її пісня – реакцією стане «Європа ненавидить Росію, пісня – русофобський випад». А не виграє – будуть умирати від щастя, що от мовляв знову ті самі ґринджоли. І ради на це немає.
Але й не треба тієї ради шукати. Хай це буде їхньою внутрішньою лайнометською проблемою.
Тим більше, що насправді їхній власний мазохізм наш український ще й як перепльовує. А вже меншовартість і поготів.
От уже й ДіКапріо анексовано. Тож тепер по всіх мережах на всі боки веселится и ликует весь народ: «Оскар наш! Лео наш!». Бабця Леонардова, виявляється, з Пермі (даруйте звукопис) родом. Тож за відсутністю справжніх російських лауреатів ДіКапріо – саме те. Звати стареньку типово по-російському – Гелена Інденбіркен. То які ще в кого сумніви? In den Birken же в перекладі з німецької – у березах. Народжена в російських березах бабця.
Що ж до самого лауреата, то кар’єра перед ним відтепер просто-таки приголомшлива. Російське громадянство, ритуальні відвідини Севастополя, роль Путіна в однойменному фільмі, роль Леніна на «Ленфільмі», а коли той (не Ленін – Путін) усе-таки помре, наприклад, від старості – посада самого міністра культури при президенті Кадирові.
Ех, Леонардо! І як же ти, бідолахо, влип!..
Comments are closed.