Юрій Андрухович: Донбас повернеться в Україну щойно тоді, коли тамтешня людність щиро зречеться Путіна

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

Після прецеденту з Каталонією в Європі відчули гостру необхідність застановитися над перспективою розпаду деяких держав. Не тільки над сепаратизмами – фламандським, шотландським, паданським, тим-таки каталонським чи іншими, – але й над реальними перспективами сецесій (тобто відокремлень) у відповідних реґіонах. Український, з дозволу сказати, досвід Криму і частини Донбасу може бути в цьому контексті доволі повчальним. Тож мені нещодавно довелося відповісти на кілька запитань, сформульованих авторами збірника про сецесії та автономії в сучасній Європі. Збірник саме готується до виходу у світ, і я сподіваюся ще повернутися до нього після його публікації.

У своїх відповідях я почав із того, що природа винятковості саме Криму й Донбасу на загальноукраїнському, радше однорідному тлі видається мені дещо різною.

Крим – єдиний реґіон країни, де етнічні росіяни становлять більшість населення. Це історична несправедливість, але це факт. Сецесіоністські щодо України настрої не зникали у Криму ніколи (під «ніколи» мається на увазі, зрозуміла річ, починаючи з 1991 року), підсилюючись брутально розкручуваними фобіями на тему повернення на півострів репресованих корінних народів, перш усього кримських татар, та – ще один кошмар – «насильницької українізації».

Донбас натомість – єдиний реґіон країни, що його – мабуть, із міркувань збереження його сякої-такої лояльності, а пряміше кажучи, «щоб не дратувати гусей» – київська влада ніколи не наважувалася «поставити на коліна», дозволяючи місцевим гіперкриміналізованим елітам фактично все. 2010 року висуванець саме цього реґіону (читай – саме цієї гіперкриміналізованої еліти) переміг на виборах президента України. Це призвело до майже блискавичної узурпації влади т. зв. «донецькими» і передусім «Сім’єю». Перед країною постала недвозначна загроза, відображена в популярному ґрафіті, що з того часу почало з’являтися на мурах ледь не всіх українських міст: «Усьо будєт Дамбас!».

Сецесіоністські настрої на Донбасі, за всіх попередніх часів відчутні значно менше, ніж у Криму, станом на 2010 рік фактично зникають зовсім. І справді – навіщо Донбасові йти геть від України, якщо тепер уся Україна стане суцільним Донбасом?

Донбаський сецесіонізм Путін зі своїми технологами розконсервовує щойно після повалення Януковича та його втечі. Далі трапилося те, що в Москві називають громадянською війною «на Юго-Востоке Украины».

Тож якщо кримський сецесіонізм носить радше етнічно-націоналістичний характер (об’єднання чи «возз’єднання» кримських росіян з великою російською нацією) і є відносно стійким, то донбаський – локально-реґіоналістський, з недоз’ясованою ідентичністю. І якщо на запитання про національність типовий мешканець Криму твердо відповість «русский», то на Донбасі радше ухиляться від прямої відповіді, вдаючись натомість до варіантів «какая разница», «та все мы славяне» чи, скажімо, «я укрАинец, но против бендер».

Виходячи з цього, можна стверджувати, що кримський сецесіонізм є кореневішим і глибиннішим – в його випадку задіяно і православні фальсифікати, і панславістські та євразійські імперські коди, і Путін, звичайно ж, у своїх виступах уже сказав про «сакральність» Кримської землі для всієї Великої Росії. Донбаський натомість – значно поверховіший, радше ситуативний і надзвичайно нестабільний та інфантильний, жодним чином не прив’язаний до якогось «сакрального» фетиша, крім, можливо, СРСР, але й ця прив’язаність цілком нестабільна і щоб хоч якось її підтримувати, архітекторам «народних республік» потрібен вічний, умовно кажучи, Кобзон. Але й Кобзон невічний, і в тому їхня проблема.

Путін, схоже, розуміє хистку незрілість цього сепаратизму. Вустами свого міністра закордонних справ він час від часу проголошує Донбас «невід’ємною частиною України» і, ніби мантру, повторює, що «Києву слід домовлятися з Донбасом».

Хтось цинічніший за мене сказав би: парадокс цієї «гібридної війни» в тому, що насправді її програє не той, хто втратить, а той, хто отримає ці території.

І все ж важко повірити в те, що Путіна з допомогою винятково дипломатичних та економічних методів буде змушено покинути напризволяще (популярною мовою – злити) підконтрольні маріонеткові режими, і котрогось дня він вирішить повністю демонтувати рештки свого невдалого новоросійського проекту. Усе-таки він надто зацікавлений у тому, щоб його маріонетки не тільки проживотіли якомога довше, але й сяк-так леґітимізувалися в державному тілі України. Тому він знову і знову повторює свою вимогу, щоб Київ «почув Донбас».

Позбутись аномалії «народних республік» на своїй суверенній території внаслідок успішного військового наступу Україна поки що не може і не знати, чи зможе в майбутньому, тим більше, близькому. Їй залишається справа, значно марудніша і невдячніша, ніж бойові дії: боротися не за території – за людей.

За найвищим рахунком Донбас повернеться в Україну щойно тоді, коли тамтешня людність щиро зречеться Путіна й засудить (зокрема і в сенсі юридичному) всіх своїх злочинців. Чи таке взагалі можливе? Чи є сенс над цим працювати? Існують великі сумніви щодо того, наскільки така праця може не виявитися сізіфовою.

Хоча позитивну роль Сізіфа в універсальній історії людського поступу ще ніхто не скасовував.