Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
«Кабаре Вольтер» у Цюриху – місце, де зародився дадаїзм, – от-от відзначить столітній ювілей. Точної дати, коли відкрився цей леґендарний заклад на цюрихській Шпіґельгассе, здається, не встановлено. Існує декілька версій стосовно того, що саме вважати моментом відкриття «Вольтера». Що зафіксовано достеменно, то це місяць – лютий 1916 року. Тому цьогорічний лютий в Цюриху (і не тільки в ньому) відбувається під дещо божевільним знаком дада.
У мене щодо цього поетично-мистецького рушення є кілька дрібних особистих мотивів. Я вирішив ними поділитись – і нехай це буде моїм триб’ютом до ювілею. Хоч ми з вами й не в Цюриху.
Коли ми з друзями-поетами тепер уже справді дуже далекого 1985 року домовлялися, що наше тріо буде називатися Бу-Ба-Бу (хто ще не чув: скорочення від Бурлеск – Балаган – Буфонада), наші знання про дадаїстів перебували десь поблизу нуля. Щоправда, один із нас, Віктор Неборак, зрідка цитував два-три рядки Трістана Тцара в російських перекладах. Там ішлося про якусь мотоциклістку. Якось приблизно так: «Не шути с мотоциклисткой // ни с опти- ни с пессимисткой». Рядок (чи рядки?) приваблювали своєю дотепною дурнуватістю. Багато років по тому з’ясувалося, що в оригіналі, назва якого «Chanson dada», ніякої мотоциклістки немає. Натомість є «une bicycliste», тобто велосипедистка, що її російський перекладач доволі зухвало змоторизував, укотре підтвердивши тезу про те, що російська перекладацька традиція схильна рішуче покращувати оригінальний текст і заради цього не гребує окремими змістовими перекрученнями.
До середини ж 1980-х я про дадаїстів почув лиш одного разу – студентом. Певна викладачка обурено доповіла деканові факультету, що «студент Андрухович Юрій провадить богемний спосіб життя і в гуртожитку належить до кола собі подібних розтлінних типів, які займаються дадаїзмом». Значення слова я не знав, але у власних очах виріс. Я? Займаюся дадаїзмом? Щось у цьому було цілком особливе.
Починаючи ж із 1985-го ми втрьох – згаданий Віктор Неборак, Олександр Ірванець і я – стали бубабістами. Літературні критики часто помилялися, називаючи нас то бабубистами (від «бабу би!»), то бабуїнами. В одному з оглядів найновіших «літературних течій» маститий автор розшифровував Бу-Ба-Бу як «бубон – барабан – бутафорія». Важко сказати, чи добре він до нас ставився.
Приблизно у ті ж роки, себто 1980-ті, у Львові виникло ще одне поетичне угруповання з трьох поетів – ЛуГоСад. Ця назва не була аж такою софістикованою, як наша. Це були просто перші склади прізвищ Лучук, Гончар, Садловський. По-своєму дотепним було те, що це скорочення дозволяло погратися з «лугом» і «садом». Така собі школа лугової та садової поезії.
Третім найвідомішим поетичним тріо стала київська «Пропала грамота». Тут обійшлося без абревіатури: назва відсилає до однієї з ранніх новел Гоголя, вміщених у збірці «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Однак нічого більше гоголівського у творчості «Пропалої грамоти» немає. За винятком сміхової культури як такої. Зате три київські поети, що заснували це тріо, на відміну від нас та ЛуГоСаду завжди виступали під псевдонімами. Декому з них це допомагає сьогодні зберігати солідність лиця, виступаючи в поважній ролі українського дипломата.
Так от. У другій половині 1980-х нас офіційно визнали поетичними хуліганами і трохи «дадаїстами». Але у другій половині 1980-х за це вже не репресували. Ба більше – демократія зайшла так далеко, що нас, бубабістів, одного разу запросили виступити в залі самої що не є Спілки письменників. Директор письменницького будинку (того, що в Києві на Банковій), досвідчений функціонер старої школи, за годину перед початком наших читань обережно поцікавився, чи не прибрати зі сцени бюст Володимира Ілліча Леніна. Про нас уже кружляли нехороші чутки і звинувачення в нецензурній лексиці. Ленін міг би не витримати.
Ми підступно відповіли, що бюст нам не заважає. Але в останню мить пильний директор таки розпорядився винести його – подалі від гріха, себто дуже ймовірної «дадаїстичної» провокації.
Після того нашого вечора бюст на сцену вже не повертали. Більше його ніхто й ніколи не бачив.
Comments are closed.