Юрій Андрухович: Рідне місто Франик або культурна столиця, йопрст

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

З Франика пишуть, що «Гогольfest» відбувся напрочуд вдало, і зворушеним аж такою до себе увагою аборигенам по-справжньому лягли на душу культурні неоколонізатори з їхнім привозним contemporary.

Що ж, усе як і мало бути: франківці переважно зворушуються вже тим, що до них узагалі хто-небудь приїздить. Франківці взагалі охоче зворушуються. Таке вже в них місто – зворушлива оаза вдячності і комфорту.

Утім ця провінція не завжди була аж такою провінційною. Бували і у Франику часи, коли про нього навіть по всяких києвах казали «культурна столиця, йопрст».

Але й самі франківці про ті часи не дуже пам’ятають, бо вони, звичайно, в далекому минулому. Тому, де валили стіни. Принаймні одну з них – берлінську.

Коли її починали валити, я, поза всякими сумнівами, був у тому ж таки Франику. На той час я жив у Москві, але звідти нам дозволили виїхати на кількатижневі листопадові вакації. Смішно про це тепер казати, але вони були пов’язані з 7 листопада, тобто черговою, 72-ю річницею Великої Жовтневої соціалістичної революції, чи, як на той час її вже відкрито називала антикомуністична радянська опозиція, жовтневого перевороту. Особисто я цілковито поділяв другу точку зору і ніяким святом 7 листопада не вважав. Проте на вакації до Франика охоче поїхав.

Адже тими днями у Франику ми на свій спосіб валили Стіну. Це називалося «Перше Міжнародне бієнале сучасного мистецтва Імпреза» і було воно божевільною вигадкою чотирьох осіб (у тому числі й мене), жодна з яких не мала достатньо офіційного статусу, щоб таке бієнале реалізувати, та й взагалі не мала хоч якогось офіційного статусу. Ми були радше аутсайдерами і фантазерами, або, як нас іще зневажливо називали партійні куратори з ідеологічних питань, «кав’ярняною інтеліґенцією». «Імпрезу» ми вигадували ранньою весною і справді по кав’ярнях, а іноді в підвалах чи на горищах, де художники зазвичай облаштовують свої майстерні. Отже, ми уявили собі, що раптом до нашого хронічно враженого затхлою провінційністю міста з усіх континентів звозяться найактуальніші зразки сучасного світового мистецтва (живопис, графіка, скульптура, асамбляж) – і ми влаштовуємо велетенську виставку, і запрошуємо до нас у гості цілий світ.

Я мушу дещо пояснити. Моє рідне місто Франик (офіційна назва – Івано-Франківськ) за радянських часів було закритим для будь-яких іноземців. Причиною цього стало кілька секретних заводів, на яких вироблялося «щось» – певні загадкові деталі для якихось військово-космічних потреб. Це було схоже на «зону». За всієї закритості Радянського Союзу в цілому нам випало жити в одному з найзакритіших його загумінків.

Тож упродовж весни ми збиралися по кав’ярнях і фантазували на тему, як це можна змінити. Тобто як відкрити місто. Те, що ми взагалі почали фантазувати саме на таку, ще донедавна не зовсім безпечну тему, було незаперечним наслідком радикальної зміни суспільних настроїв. Ім’я цієї зміни – перебудова, і я досі не знаю, кому за неї слід подякувати передусім. Горбачову? Тьху ти, тільки не йому. Дисидентам? Рок-н-ролові?

1989-й був роком магічним. У ньому втілювалося неможливе. Скажімо, таке: навесні кілька ідеалістичних «представників молодого андеґраунду» починають мріяти про якесь нездійсниме міжнародне мистецьке дійство. А вже в листопаді воно стає реальністю і справді відбувається! У ньому беруть участь кілька сотень митців із 43 (як зараз пам’ятаю цю фантастичну цифру) країн світу. Усе наше місто, досі закрите і сіре, починає жити сучасним мистецтвом (contemporary art, yesssss). Юрми відвідувачів, перші телекамери і дух карнавалу та близької перемоги – ось як це було.

Хоч я й досі не можу ясно збагнути, як це могло стати дійсністю. З чого складався перехід і де цей невидимий місток або таємний коридор поміж нашою кав’ярняною наївністю та реальною «Імпрезою». Іншого слова як «магія» я не маю.

Здається, однієї з тих карнавальних ночей ми продовжували святкувати черговий перформенс і велетенською компанією згуртувалися в одному з номерів готелю «Україна». Сьогодні він називається «Надія», але саме так він повинен був називатися ще починаючи з тієї ночі. Його аж розпирало від надії, принаймні той переповнений нами номер. Ми багато пили, курили, кричали і голосно сміялися. І саме в ту мить пролунала звістка. Хтось почув, а хтось повторив, а хтось підхопив – звичайна ланцюгова реакція. У Східному Берліні почали відкривати переходи. Стіна захиталась і почала сипатися.

Ми зустріли цю новину абсолютно нестримним і радісним ревом. Так ніби то нас випускали з неволі на світ.