Тиждень тому я повернувся з Франкфуртського книжкового ярмарку. Найпозитивніше враження справила українська команда. Основний склад: молоді дівчата, які виграли конкурс на керівництво Арсеналом і Інститутом книги.
Поблизу російського стенду домінував зовсім інший типаж: чоловіки середніх років у костюмах і з животиком. Про одного з них мені розповіли потішну історію. Литовська команда в якості промо роздавала пиво. Росіянин намагався взяти відразу шість пляшок, але не зміг пояснити, чому так багато, адже знав лише російську мову, а молода литовка російською не розмовляла. В результаті знадобилася українка, яка змогла перекласти з російської на англійську і навпаки (зрештою, обидві сторони зійшлися на компромісі з трьох пляшок).
Молодий склад був і в грузинської команди, яка влаштувала акцію протесту біля російських стендів з гаслом Stop Russia. Спостерігаючи за тим, що відбувається на ярмарку, на фізичному рівні відчуваєш, як Україна відбилася від “русского мира” і дрейфує до іншого берега. Але до якого — залишається загадкою.
Враження посилюється після повернення додому. З аеропорту мене підвозив Ярослав Рущишин, відомий львівський підприємець, один з організаторів студентського голодування в 1990 році, бізнес якого намагалися закрити ще при Леоніді Кучмі. Серед тих, кому я довіряю в оцінці ситуації ділового середовища, він №1. На питання, чи є реальні зміни в правилах ведення бізнесу, він відповідає: “Різниця, як небо і земля. Якщо ти не увійшов у якісь схеми і незалежний від державних грошей, перешкод для чесного бізнесу практично немає. Що, звичайно, не заважає багатьом скаржитися, мовляв, ситуація погіршується, а решті суспільства нишком ненавидіти бізнесменів, що “жирують на народній біді”.
Ярослав сказав одну важливу річ: коли Міхеїл Саакашвілі намагався організувати “прорив” на польському кордоні, представники нових партій, що спочатку підтримували його, відмовилися від дій, які, на їхню думку, були протиправними. Тобто в Україні з’явилися лідери, які мислять у рамках закону.
Очевидно, що всі ці явища нішеві. На зразок мого рідного Українського католицького університету: маленької інституції, що пливе проти течії, коли сама течія — масові державні вузи: і потонути не мають права, і плавати не вміють. І питання вже не в тому, “хто кого”. Попередня влада в особі Дмитра Табачника намагалася нас закрити, як Кучма намагався задушити новий середній бізнес. Але знищити тих, хто пливе проти течії, не можна. Проблема в іншому — чи зможуть вони сформувати нову течію.
З цього приводу існують дві точки зору. Одна група експертів (включаючи новий звіт Chatham House Боротьба за Україну) вважає: Україна рухається в правильному напрямку, але рух не пройшов точку неповернення. Інша група говорить, що такої точки взагалі не існує. Кивають у бік Польщі або Угорщині: мовляв, всі думали, що це найуспішніші посткомуністичні економіки, але навіть там ми спостерігаємо розворот до авторитаризму. Тому Україні краще рухатися по траєкторії “повільно, але впевнено”.
Я ж дивлюся статистику і бачу: незважаючи на політичну кон’юнктуру, польська та угорська економіки продовжують зростати, а прогнози їх зростання до 2020 року залишаються позитивними. Пригадуються слова Білла Клінтона “It’s the economy, stupid”. Політичні зміни можуть бути оборотними. Головне, щоб економіка нарощувала м’язи. В цьому випадку і політична система буде сприймати прихід до влади чергового ідіота не як вирок, а як нехай важку, але виліковну хворобу.
Все ж я переконаний: існує точка, пройшовши яку, країна стає захищеною від ідіотів. “Ідіотів” в ширшому значенні, оригінальному, як у Стародавній Греції, — девіантів. В даному випадку політиків, які прагнуть повернути все назад. Останні результати виборів і в Австрії, і в Чехії показують, що не тільки Польща і Угорщина, а й майже всі країни-спадкоємці Австро-Угорщини переживають прихід популістів до влади.
І Україна може приєднатися до цього клубу. Так, завжди знайдеться той, хто намагатиметься нас переконати в тому, що популізм — найгірший варіант. До того ж це загальноєвропейський сценарій. Але є одна деталь: більшість країн Європи вже захищені від ідіотів, а Україна — ні. Щоб моя думка стала більш зрозумілою, розповім байку улюбленого письменника Фелікса Кривіна. На подвір’ї лежать і окислюються два поліна. Одне —повільно, інше — швидко. Між ними відбувається такий діалог: “Щось ти дуже поспішаєш”. “А чого тягнути? Раз — і готово”. “Дивлячись як готово. Потрібно окислюватися повільно, у мене в цьому питанні досвід”. Різниця між полінами проста: обидва окислялись, тільки перше — гнило, а друге — горіло.
Той, хто вірить у зміни повільним, еволюційним способом, ризикує знову опинитися в гнилому болоті.
