Життя повністю змінилося після того, як я пішов у журналістику. Пішов з головою, і тепер не уявляю, чи міг би займатися чимось іншим. У цьому матеріалі не буде фрази «Бути журналістом – це класно» або жалісливих слів про роботу. Ця стаття – мій життєвий старт і мої переживання.
До теми: Чоловічок у колесі. Головний редактор «Репортера» про внутрішню кухню
Після закінчення університету два роки тому я не уявляв, що робитиму в цьому, на мою вже надто суб’єктивну думку, грішному світі. Здобута кваліфікація «політолог» малювала широкі рамки працевлаштування у різних галузях. Настільки різних, що стало зрозуміло — професії «політолог» немає. Відсапавши вдома місяць на городі, вирішив спробувати себе у журналістиці. Як — не розумів.
Прийшов до редакції газети. Почув, що вакансій нема, можу йти додому. Залишив контакти — мовляв, телефонуйте, якщо що. І повернувся до вже майже звиклого життя.
Через два тижні мені зателефонували й запропонували спробувати написати статтю про президентську резиденцію «Синьогора». Поїхав у Гуту, ввечері сів писати текст. Питав, як то робити, а мені відповіли — пиши так, як хочеш розказати, що ти бачив. Статтю опублікували, дали гонорар. Відчуття сподобалися, через тиждень ситуація повторилась. Минув місяць, все закрутилось і так знайомі стали називати мене журналістом.
Перші півроку слово «журналіст» вживав нечасто. Мав до того якийсь незрозумілий страх і упевненість, що замало просто ототожнювати себе з газетними публікаціями.
Франківські журналісти — то окрема каста (хочу написати «тусовка») зі своїми правилами і традиціями. Якщо ти журналіст, то маєш знати все. Якщо чогось не знаєш — це серйозний прокол і тріщина авторитету. Так просто не може бути, щоб не знати чого-небудь.
Тому треба збирати плітки. Не обов’язково перетворюватися на жінок, які на базарі продають мешти. Але знати, хто з ким спить і де чиновниця з Білого дому за менші гроші купила нову спідницю, ми зобов’язані.
Журналіст знає більше, ніж викладає в матеріалі. Це ніби й правильно — завжди можна щось додати, коли хтось обговорює твою статтю. Але якось незручно від того, що не все розповідаємо читачам. Інколи це мучить, та ми навчилися з цим жити.
Завдяки медійній роботі зник острах перед владними кабінетами. Дружба журналістів з чиновниками — це прикольно, але вона не справжня. «Вони не ваші друзі, вони журналісти», — записка на робочому столі з цим реченням відверне багато бід від того, хто вірить у панібратство з працівниками ЗМІ.
Маю враження, що ми хитрі, трохи підлі й корисливі. Знайомства використовуємо для отримання ексклюзивної інформації, але взамін нічого не даємо. Та й віддячити, в принципі, нема чим. Мало розумію тих, хто «зливає» інформацію.
Приємно, коли статті стають рушієм якогось процесу. Добре, коли вдалося комусь допомогти, бо ж намагаємося писати так, щоб не зашкодити. Ця схожість з лікарями зобов’язує вичитувати тексти й дивитись на них збоку. Чіткі й лаконічні заголовки притягують читачів, головне — не переборщити.
Якщо вирішили піти в журналістику, то маєте усвідомлювати, що у вас ніколи не буде вільного часу. Це треба зрозуміти, але увірувати, що кілька хвилин для рідних є завжди. Рамки ставимо самі — прикриватися завантаженістю на роботі час від часу вигідно.
Журналіст — це не робота чи професія, це точно стиль життя. День починається з новин і цим самим завершується. Завжди у пошуку, завжди в режимі очікування чогось. Це очікування створює ілюзію зайнятості. Може, тому й маємо (майже професійну) звичку запізнюватися на прес-конференції?
Захоплююся жінками, які виховують дітей і працюють у нашій галузі. Направду, не розумію, як вони все встигають. Планування днів у щоденнику час від часу дає збої — спочатку зустріч переноситься на півгодини, а ввечері половину запланованого треба переписати на інший день.
Спілкування з різними людьми змінює погляди на життя і ставлення до нього. У когось загинув хтось рідний, сусіди ніяк не поділять межу, вчителька вдарила школярку, з бюджету намагаються вкрасти гроші, в хаті нема теплої води — починаєш розуміти, що навколо багато бід, тому треба зціпити зуби та просто розповісти.
А розказувати таки є про що, ситуації ніколи не повторюються. Навіть якщо вони одні й ті самі, з року в рік, в один день, завжди є щось свіже і нове. Колись дивувався, як журналісти шукають теми для матеріалів, бо чи є хоча б щось, про що дотепер не написали газети? Теми підказує життя навколо, треба лише відкритись. Це важко, та можна навчитись.
Крутизна журналістики — в її простоті. Щирість, креативність, відповідальність та/або безголовість — чомусь саме ці критерії вимальовуються в уяві після спогадів про дійсно крутих акул пера з Івано-Франківська.
Нам важливо відчувати підтримку від читачів. Ви — наша цільова аудиторія, дуже хочемо мати зворотній зв’язок. Саме завдяки йому відчуваю щастя і знаю, що вже знайшов себе у цьому житті. Прийти в журналістику можна будь-коли, а от піти, напевно, важко.
Comments are closed.