Більшість людей чомусь вважає, що інформація обов’язково повинна мати розумну складову. Ця ілюзія особливо розповсюджена серед старшого покоління. Прикольно спостерігати, як дядьки передпенсійного віку вперто шукають в інформаційному шумі якогось одкровення. А відтак перепитують один в одного: що це було? І чого воно мало нас навчити?
Молодші ж звикли до того, що 99% інформаційної трансляції є ні про що. Що в мережах домінують котики, порно, реклама непотребу, беззмістовні суперечки, політична брехня та самовираження нікчем. Гірше, що один-єдиний процент цінної інформації майже ніхто не годен відфільтрувати. Але це вже претензія до сучасної освіти.
Життя суспільства залите помийними інформпотоками. І я б погрішив проти істини, якби сказав, що це неправильно. Ні, так і має бути. Адже інформаційне поле формують, в першу чергу, запити самих споживачів інформації.
Тих, кому потрібен якісний і стильний інтелектуальний продукт, насправді небагато. Ще менше є тих, хто потребує правди. Коли з інформаційної каналізації раптом випливає зернятко правди, пересічні приймачі зчиняють ґвалт. Їх ковбасить і морщить. Вони кажуть про «брехню» та «зраду». Тому головним завданням більшості ЗМІ є слідкувати, щоби зернятка правди не випливали, а якщо й випливуть, то товсто обмащені звичними банальностями.
Глядачі біля зомбоящиків не мають знати, що рушив відлік останніх «п’яти хвилин».
Якби виплила правда, що б почалося? Уявити страшно. А відсотків сімдесят просто не повірили б. Тому що руйнування звичної казки пережити не легше, ніж виграш сусідом у лотерею мільйона. Навіть важче. Адже сусіда ще можуть пограбувати, а от казку вже не склеїти. Та й навіщо лякати малих сих? Все одно: з підводного човна свалу нема.
Найсмішніше те, що — як свідчить досвід вікової давності — мало хто помічає навіть сам обвал реальності. Він уже відбувається, а люди все теревенять про врожай кабачків на городах, про погоду, пияків і заручини якої-небудь Оксанки. Відчуття гаплика до кожного приходить індивідуально. Або платіжкою, або пропозицією перейти на півставки, або ж у вигляді трагічної мармизи продавчині з найближчої «наливайки». Науковці називають це «ефектом протокольної сингуляції».
За обвалом не відразу постає нова реальність. Життя, зазвичай, любить перехідні та проміжні форми. Розмиті контури, непевні нічні наближення. Вони допомагають не побачити правди навіть тоді, коли вона вже спрацювала та змінила все навколо. Тому, певне, у нас все ще чекають на месію, закручують помідори у трилітрові слоїки та вкладають гроші в нерухомість сумнівної якості.
А ще у нас впевнені, що є місця, де знаходяться справжня влада і великі гроші. Що достатньо потрапити в таке місце, щоби життя вдалося. Хоча насправді, такі місця вже давно пішли в мандри. Залишилися тільки носії, користувачі на довірі та загрузлі в борги імітатори небаченого багатства. Якщо зняти з них піар-покриття, то під ним виявиться лише щось дрібне, слизьке й нецікаве.
І це також ознака останніх п’яти хвилин. Годинникова стрілка повзе, карета стає гарбузом, коні — свинями, а кучери з посіпаками обростають сірою шерстю, задирають хвости і розбігаються недобитими офшорами.
Й ще гірше: ніякого позитиву у перспективі. На відміну від казки, кришталеве взуття Попелюшки відразу конфіскують колектори. Адже кредити треба віддавати навіть після обвалу реальності.
