Велика родина

Напередодні Великодня «Репортер» відправився у Калуш до Віктора Гулака — багатодітного батька-одинака, який виховує шість прийомних дітей. Як така велика родина готується до свят?

Пекельна кухня

У приміському селі Підгірки це обій­стя знають добре. Великий, двоповерховий будинок, на балконі сушиться одяг, на подвір’ї — дві собаки та купа машин (Віктор працює автомеханіком). З хати чути дитячий крик: «Тату, здається, до тебе прийшли».

Двері відкриває високий, бородатий чоловік у довгому фартусі. «Заходьте, але не дуже звертайте уваги на безлад, бо в нас тут «пекельна кухня», — сміється він. — Недавно свиню закололи, маємо багато роботи».

Запрошує до їдальні. Величезний стіл, на стінах картини, в куті великий камін. «Ми його нині до ночі палити будемо, бо до свят коптимо м’ясо», — пояснює Віктор і підкидає у вогонь поліно.

Біля каміна табличка з кольоровим написом: «З днем народження, тату!». Виявилося, що того дня Віктор Гулак святкував свій 53 день народження. У родини є добра традиція — дарувати батькові речі, зроблені власноруч. «Ось бачите, — чоловік простягає картинку — букет квітів із бісеру. — Це робив мій наймолодший — Степан. А цю корзину із кольорового паперу подарували мої дівчата».

Шестеро замість одного

Дім Віктор побудував сам. Тут усе є: чимало кімнат, їдальня з каміном, навіть сауна. Господар має власну справу — прямо на подвір’ї зробив СТО. І здавалося, чого б іще хотіти? А він завжди мріяв про сина. Рідних дітей Віктор не мав ніколи. Був одружений, але щось не склалося. Розійшлися багато років тому. А думка про сина не полишала. От і надумав взяти на виховання хлопчика з дитячого будинку. Цю ідею підтримали і його куми Микола та Галина, що живуть по сусідству. Разом не раз їздили у Долинський інтернат. Спілкувалися, придивлялися. В результаті разом із хлопчиком Віктор Гулак взяв ще й трьох дівчаток. І так восени 2006 року Роман, його сестрички Іванка та Інна, а також їхня подруга Алінка оселилися у Підгірках.

«Ніколи про це не жалів, хоча спершу було важко, — каже Віктор Гулак. — Я розумів, що на все потрібен час. Взяв усіх, бо ані в моєї сестри, ані у брата немає своїх дітей, а хотілося великої родини».

Через рік подзвонили з калуської служби у справах дітей і запропонували взяти ще двох — Надійку та її братика Степанка. А де є четверо, там і шістьом не буде тісно…

Каша — сила

До їдальні по одній забігають четверо дівчат і зникають на кухні. За роботою, нарізуючи м’ясо, вони розказують про будні їхньої великої родини та приготування до свята.

«Тато не любить їсти наодинці, — каже Іванка. — Завжди щось приготує та кричить: «Діти, спускайтеся їсти!». Щодня має бути каша, особливо гарбузова. Тато каже, що вона дає сили».

«Він у нас ще й моржує, — додає Надя. — Минулого року і ми купалися раз на тиждень, а цьогоріч якось не вдавалося».

Всі кухонні обов’язки дівчата ділять між собою, щодо кухні, хлопців долучають хіба до прибирання.

«Ми тут всі навчилися хліб пекти, — розповідає Алінка. — Щороку печемо паски, бо магазинні не смакують».

Недитячі історії

Роман, Іванка та Інна Малярчуки народилися у селі Горохолино Богородчанського району.

«В інтернат нас віддали, коли я мала три роки, — каже Іванка. — Батьки дуже пили, навіть хотіли, аби ми жебракували, то бабуся вирішила, що так буде краще. Батьки померли, а до бабці ми інколи навідуємося». Іванка навчається у дев’ятому класі, мріє стати дизайнером одягу, вже шиє сама.

Інна дуже любить тварин. Родина тримає кіз, свиней, то вони всі на її відповідальності.

Роман на кухню не заходить. Тут — дівчача територія, а він разом із батьком працює на подвір’ї. Хлопець навчається у Надвірнянському коледжі на механіка.

«Я маю майстерню з ремонту машин, а Роман коло мене відкрив свою — лагодить скутери», — хвалить сина Віктор.

Аліна Русник в інтернаті чи не з народ­ження. Дівчинка народилась у Долині, рідних батьків не знає, бо мати покинула її ще в дев’ять місяців. Аліна дуже відкрита й комунікабельна.

«Коли сюди приїхали, то була дуже дика, всього боялася, — сміється дівчина. — Ще й тато дуже тихенько ходить: підійде, скаже щось, то я аж підскакувала. Довго не могла назвати його татом, лиш зверталась: «Чуєте?».

Аліна також вчиться у Надвірній, на діловода. Вчиться добре, каже, що вже подала документи в університет нафти і газу.

«У коледжі мене люблять, — говорить Аліна. — Коли там дізналися, що я з дитячого будинку, то не вірили, бо дуже гарно одягаюся, а вони всі думали, що як з дитбудинку, то мають бути, як бомжі».

Надійку та Степана Віктор узяв останніми. «Нам зовсім не страшно було йти сюди, — посміхається Надя, — бо ми всі дружили в інтернаті».
Вони з братом родом із Калуша. Їхню маму позбавили батьківських прав також через пияцтво, а п’ять років тому вона померла. З рідні лишилася бабуся. Надійка говорить про неї холодно, каже, що та їх не признає.

А найбільше всі люблять Степанка. Кажуть, що з ним не заскучаєш. «Приходять одного разу якісь люди у формі, — пригадує Віктор Гулак. — І з претензіями — нащо ми спинили поїзд? Я здивувався. Виявляється, наш Степан, ще малий був, наносив на рейки великого каміння, тож потяг і зупинився. Довелося платити штраф. Але тепер він у нас чемний. Помагає багато, у стайні почистить, погодує».

Тато Віктор про своїх дітей ладен говорити хоч цілими днями. Зараз у нього головне завдання — поставити всіх на ноги. Завдяки йому Надійка зі Степаном мають своє житло — він допоміг повернути їхню квартиру, приписав їх, зробив там ремонт. Уже третій рік судиться за трикімнатну квартиру Аліни, де зараз живуть зовсім чужі люди. Допомагає з житлом і трьом Малярчукам.

Коли його родичі та друзі дізналися, що Віктор узяв дітей з інтернату, багато хто сприйняв це скептично. Було, й відраджували. Потім хтось із друзів «відсіявся», а дехто з далеких знайомих став справжнім другом. Саме через цих дітей.