За три тижні після початку повномасштабної війни Анастасія Прокопенко збирала валізи в Краматорську. Вона була змушена залишати будинок поблизу річки та лісу, в якому так довго намагалася створити домашній затишок. У голові жінки промайнула думка: «За що мені це знову?».
Її перше вимушене переселення з Донецька до Краматорська було у 2014 році, а тепер вона збиралася до селища Ворохта на Івано-Франківщині, йдеться у матеріалі “ШоТам”.
Раніше Анастасія ніколи не була в Карпатах, але мріяла відвідати гори взимку, коли там казково і багато снігу. «Невже, аби побачити нашу красиву країну, ми мали почути війну?»— сказала подруга Анастасії, коли вони з дітьми автівкою наближалися до Ворохти.
Анастасія, яка вже двічі мусила тікати від війни, тепер допомагає іншим переселенцям адаптуватися на Гуцульщині. А ще через власний приклад хоче показати місцевим, що переселенці — це не тільки про гуманітарку, але й про повагу до місцевих та бажання допомогти громаді, яка їх приймає.
У Ворохті жінка раніше не була, але завжди мріяла пожити у Карпатах. На жаль, мрія здійснилася лише через повномасштабну війну.
З житлом допоміг колега, тож Анастасія з донькою поселилися у гірському селі. Звідти вона координувала роботу волонтерів на залізничних вокзалах у Краматорську, а згодом почали допомагати переселенцям, які опинилися в громаді.
Якось ми зрозуміли: люди, які приїхали у Ворохту, не усвідомлюють, що вони в туристичній громаді, і тут є на що подивитися, – розповідає Анастасія. – Тому ми провели кілька екскурсій: показували людям об’єкти культурної спадщини, а гіди розповідали про історію місць. Потім ми організували похід в гори, аби показати, що ними можна не лише милуватися, але й відвідувати.Після цього люди самі зустрічалися поза межами наших заходів — часто це були переселенці літнього віку з шелтерів. Ми раділи, що змогли налагодити комунікацію та познайомити їх.
За словами жінки, для неї було важливо показати місцевим, що переселенці — це не лише про гуманітарку й дешеве житло, але й про бажання зробити щось для громади, яка їх прийняла. Тому вони збирали людей на толоки, прибирали, фарбували лавочки в парку. Аби познайомити переселенців з місцевими, організували фестиваль гуцульської їжі — навіть міський голова готував свою фірмову страву.
Живучи у Ворохті Ананстасія вперше в житті піднялася на гору – на Хом’як, а також пішла по гриби. А ще – навчилася миритися з місцевими традиціями, наприклад, не прибирати у неділю, й вивчити місцевий діалект.
Все ж, Анастасія з донькою мріють про перемогу та повернення додому. Спочатку – в Краматорськ, а потім – у Донецьк, який покинули ще у 2014 році.
Більше читайте у статті “ШоТам”.
