У четвер, 26 листопада, минає 90 років від дня народження відомого українського художника Опанаса Заливахи.
Усе хотів встигнути
Хата на Кошового, в якій мешкав художник (нині це вулиця Опанаса Заливахи) завжди була острівком українства. Тут збиралися такі видатні люди, як В’ячеслав Чорновіл, Валентин Мороз, Ярослав Лесів, Дмитро Гриньків, Іван Світличний, Левко Лук’яненко. Тут говорилися важливі й небезпечні на той час речі — про незалежність України, про боротьбу. Нині ту атмосферу, думки, розмови, твори, тюремні переписки бережуть дві найрідніші жінки художника — дружина Дарина та донька Ярина. На жаль, до себе вони не запрошують — бояться. Кілька тижнів тому їх пограбували, винесли найцінніше — кілька картин. Спогадами про батька пані Ярина ділиться з «Репортером» у кав’ярні.
«Колись говорили про створення музею і батько мріяв, аби такий був, — каже Ярина Заливаха. — Але це тільки балачки. Є лише його вулиця, яку перейменували у 2000 році. Тато дуже не хотів, бо там глухий кут, мовляв, не хоче, аби був «тупик Заливахи». Насправді, він був дуже скромний».
Пані Ярина розповідає, що батько прожив нелегке життя, але жодного разу не скаржився, ні про що не жалів.
«Він хотів усе встигнути і Бог дав йому 81 рік життя — аби творити, одружитися і народити двох дітей — мене і брата Ярослава, — говорить пані Ярина. — Їх з мамою, до речі, познайомив В’ячеслав Чорновіл, з яким батько товаришував. Вони навіть кумами звалися. А мама — племінниця Степана Бандери. Побралися вони якраз через рік після звільнення батька з мордовських таборів Є якийсь вірш одного з батькових друзів-шістдесятників про те, що поєднався «схід» і «захід»».
За інакшість
«Східняк» Опанас Заливаха народився у селі Гусинка, на Харківщині, пережив Голодомор. За словами пані, Ярини її батько був першим в українському образотворчому мистецтві, хто підняв цю тему, збирав матеріали.
«У 1932 році він саме навчався у другому класі, — говорить донька художника. — Розповідав, як ішов до школи, бачив вмираючих людей на дорогах, а коли вертався, то їх вже не було. Приїздила підвода і збирала трупи. У школі їх обшукували, чи мають що їсти, забирали все».
Родина Заливах врятувалася переїздом на Далекий Схід до родичів. Вперше в Україну, а саме на Прикарпаття — у Косів, Панас Заливаха приїхав на практику студентом знаменитого Інституту живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна в Ленінграді. Там свого часу вчився і Тарас Шевченко.
Відео: Тарас Майстришин
«Його зачарувала природа, культура, мова, — каже пані Ярина. — Це був переломний момент — повернення його до українства».
Не дивно, що після навчання у 1961 році Заливаха переїхав до Франківська. Через рік робить тут свою першу виставку, яка викликала фурор і протривала лиш два тижні. Її закрили «за інакшість» — український символізм у роботах.
Олії у вогонь підлила робота над вітражем у київському університеті до річниці Шевченка, там Заливаха працював разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко, Галиною Севрук. Хтось дізнався і вітраж з Кобзарем-борцем побили напередодні відкриття. Робив художник і ілюстрації для самвидаву, розповсюджував у Франківську — донесли.
Наприкінці серпня 1965 року зранку прийшли з обшуком. Дали п’ять років, відправили у Мордовію. Там йому заборонили малювати, хіба радянські плакати на кшталт: «На волю з чистой совєстю». Пані Ярина каже, що такого батько ніколи б не малював. Друзі зробили йому різець, яким він робив екслібриси чи замальовки, що потім ставали картинами.
«Батько ніколи не сидів на місці, його працездатність вражала, — розповідає донька художника. — Зранку йшов на роботу, на об’єкти, працював тяжко, без рукавиць, на висоті. Ввечері приходив додому, лягав на кілька хвилин, піднімався до себе в майстерню і там малював допізна. Малими і ми ставали коло нього, давав пензлі й ми малювали. Він мав золоті руки — усе що в хаті, коло хати вмів полагодити. Навіть шив. Якось покроїв собі такий білий легкий костюм, як чумаки колись ходили. В останній день перед смертю 23 квітня він ще лагодив хвіртку, аби собаки не втекли».
Мій маяк
Дуже тепло про свого вчителя та друга розповідає франківський художник Богдан Бринський. Каже, Заливаха для нього був таким маяком, божечкою, до якої хотілося тягнутися.
«Нас познайомив Денис-Лев Іванцев, — пригадує Бринський. — Був 1988 рік. Пам’ятаю, Заливаха зняв з горища свої роботи — і мені перевернувся світ. Півроку пензля не брав до рук, так вразили його роботи, але потім пробило, визріло і я почав малювати».
Пан Богдан розповідає, що часто бачилися із Заливахою, говорили про все на світі, а могли й просто помовчати.
«Його боліло, що нема української школи в мистецтві, — каже Бринський. — Казав, мовляв, японець дивиться тими вузенькими очима на цей світ, але японськими. Він не міг оце терпіти, що ми не цінуємо свого, а тягнемся до чужого, особливо коли слухав як якісь наші художники з-за кордону повертаються. Я ще викладав, то він все питав: «Богдане, чи є свідомі студенти?». Його то дуже хвилювало».
Богдан Бринський розповідає про «перформанс», який Заливаха влаштував для КДБ, бо довший час за ним слідкували, забирали книги відгуків з виставок, аби знати, хто що написав, хто був. Одну таку Заливаха зробив спеціально для кадебешників — прошив альбом металевим дротом та заклепав до станини.
«Прийшов зранку під музей, а вони ледь несуть ту станину і вантажать на машину, — сміється Бринський. — Панас над ними познущався, хоч чимось взув. Він був страшенний оптиміст і борець. У нього на вікні, у куті, все стояв тризуб. Я коли від нього йшов, то все обертався. Панас стояв у вікні з піднятими руками і стиснутими кулаками біля того тризуба… Йшов від нього щасливий, натхненний. Дуже його бракує…».
