Люди

Три тижні під обстрілами: історія родини, якій вдалося вибратися з Гуляйполя до Франківська

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Вікторія Юдковська разом з чоловіком Денисом та донькою Євою до повномасштабного вторгнення жила в Гуляйполі. Сім’я пережила справжнє пекло, адже місто розташоване на межі трьох областей – Запорізької, Дніпропетровської та Донецької. Після трьох тижнів життя в холодному підвалі без світла та води Вікторії з донькою вдалося вирватися до Івано-Франківська. Тут вони в безпеці.

Та війна забрала в них не лише домівку, але й близьких людей, йдеться у матеріалі Українського кризового медіацентру.

Вікторія Юдковська_1
Вікторія Юдковська

Не знали, до чого готуватися

Вікторія пригадує, як вранці 24 лютого їй зателефонувала подруга, як плакала. Каже, ніхто не розумів, що робити далі. Не знали, чи варто йти на роботу, чи потрібно вести дитину в садочок. Люди розуміли, що почалася війна, але в Гуляйполі було тихо. Того дня навіть сирен не було.

Всі кинулися скупляти продукти. В магазинах згрібали все, що можна. І ми не були винятком, бо не знали, до чого готуватися, – розповідає Вікторія.

У школі, де жінка працювала психологом, вирішили, що педагоги мають залишатися вдома. На роботу ходили лише чергові працівники.

25 лютого, це була п’ятниця, директор прислав графік чергування, – згадує Юдковська. – З цього дня в нашій школі відкрили бомбосховище. Воно одне із найпотужніших в місті, розраховане на дуже велику кількість людей. Ми чергували і на вихідних, бо повинні були вмикати сирени. І якщо тривога в місті тривала годину, то годину звучала сирена. Я мала чергувати 3 березня.

За словами Вікторії, коли почалися бої за Токмак, а це за 90 кілометрів від Гуляйполя, в місті почало зникати світло. Спершу на пів дня, потім на день, а з 2 березня електрики в Гуляйполі не стало взагалі. 

Вікторія Юдковська_2

Щоб обігріти квартиру, ми вмикали газові конфорки. Було дуже холодно. Води з 2 березня теж не було, – розповідає Вікторія Юдковська. – 3 березня я відчергувала в холодній школі, а коли поверталася додому, з під’їзду якраз виходила сусідка і каже: «Збирайте речі, бо росіяни вже зайшли в Пологи (24 км від Гуляйполя – авт.). Вони там розстріляли Тероборону». І сказала, що поліцейських нашого міста вже розпустили.

Читайте: У Франківську записали казки, які вчать дітей не боятися сирен і пишатись героями

«Ми впали на землю й лише слухали, як по даху скочуються осколки»

4 березня, розповідає Вікторія, було чутно, як працюють наші військові, але «прильотів» не було. Сирен у місті теж не було, бо не було світла, тому сім’я весь день просиділа в підвалі. Ввечері міський голова повідомив, що ЗСУ відігнали росіян від міста, тож ночувати пішли додому.

5 березня, пригадує Вікторія, були перші «прильоти».

Здається, це був один із найтяжчих днів. Не знаю, чи правда, але кажуть, тоді росіяни навіть зайшли в місто, але їх розбили й відігнали, – говорить жінка. – Коли стало тихо, ми вийшли з підвалу, бо спати там було дуже холодно. Та десь приблизно об 11-й ночі орки почали скидати на місто бомби. Це були такі страшні вибухи, що я навіть не знаю, з чим це можна порівняти.

Ми одяглися в те, що попало під руки, та вибігли з квартири. Це було нашою помилкою. Треба було залишатися між двома стінами, але в жодному разі не бігти. Та ми були дуже перелякані.

Я схопила Єву, ми вискочили на вулицю, і в цей момент я чую, як тріщить снаряд. Це був не просто вибух, я чула, як він розкривається. Ми впали на землю і лише слухали, як по даху скочуються осколки. Вранці позаду будинку ми знайшли вирву від цього снаряду. Я не знаю, яким дивом ми тоді лишилися живі, але відтоді вже ночували в підвалі, бо лише там почувалися в безпеці.

Вікторія розповідає, що навчилася на слух відрізняти «прильоти», «відльоти», міни, «гради», танки, дрони. Каже, якщо ввечері було чутно звук безпілотника, то наступного дня треба було чекати бомбардування та обстрілів. Коли ставало більш-менш спокійно, жінка йшла додому, аби приготувати поїсти.

8 березня ми дізналися від знайомих про евакуацію, – пригадує Вікторія Юдковська. – Евакуаційні автобуси були забиті вщент. Але ми не хотіли їхати, бо не вірили, що це затягнеться надовго. Думали, перечекаємо день, два, три. Але так ми жили три тижні.

«Я відповідальна за життя своєї дитини»

Зв’язку з рідними на заході України у Вікторії не було, бо не було можливості зарядити телефон. Бачилась лише з мамою, яка жила на околиці Гуляйполя. Та на свій страх та ризик раз на тиждень сідала на велосипед і приїжджала навідати доньку та внучку.

Вікторія Юдковська_1

25 березня вони (окупанти – авт.) цілились в прокуратуру, це навпроти нашого будинку, і пошкодили газопровід. Тоді ж на нашому балконі повилітали вікна, – розповідає далі Вікторія. – Коли ми вийшли з Євою з підвалу і я побачила весь цей жах, то сказала чоловіку, що більше не затримаюсь у цьому місті ні на день. Я розуміла, що відповідальна не лише за своє життя, а й за життя своєї дитини. Ми почали шукати можливість виїхати, і нам пощастило, бо з двору якраз їхала машина у Дніпро. А мені було байдуже, куди їхати, добрі люди є скрізь. Ми з Євою зібралися за годину і поїхали, а Денис залишився охороняти дім.

Читайте: «Маскувальні феї» з Франківська наплітають щомісяця 300 квадратів сіток для військових (ФОТО)

У Дніпрі Віка з донькою прожила тиждень. Все чекала на чоловіка. Та батьки Дениса, які теж залишились у Гуляйполі, захворіли на коронавірус й потребували догляду. Водночас брат Вікторії наполягав, аби вона їхала до нього в Хмельницький. Квитків на потяг не було, але провідниця погодилася взяти Вікторію з Євою у своє купе.

Коли я трохи відійшла від стресу, то почала думати, що пора чимось зайнятися. Нудьгувала за якоюсь активністю, і брат запропонував відвезти нас до тітки в Івано-Франківськ. Так сталося, що ми тут затримались. Спершу оформляли якісь документи. Потім я ходила з Євою по лікарях, бо вона на фоні стресу почала сильно скрипіти зубами, – говорить Вікторія Юдковська. – На початку травня ми пішли в центр соціальних служб, бо нам потрібен був легкий одяг. Там розговорилася з працівниками й розповіла, що я психолог. Вони сказали, що їм потрібен психолог для проєкту і так я, якимось дивом, знайшла собі тут роботу.

Гуляйполе_2
Гуляйполе сьогодні. Фото: Запорізька ОВА

Налаштовуємось на перемогу

Мама Вікторії не хотіла виїжджати з Гуляйполя до останнього. Не хотіла залишати своє господарство, будинок, бо боялася мародерства. Але коли на її вулицю почали прилітати фосфорні бомби, десь у кінці травня, то наважилась поїхати до подруги в Запоріжжя.

Я її благала виїхати, – каже Вікторія. – Я б собі не пробачила, якби з нею щось сталося. А статися могло все, що завгодно. Росіяни хаотично обстрілювали будинки мирного населення. Але вона не хотіла їхати до мене, бо в Гуляйполі в неї залишався цивільний чоловік, з яким вона прожила більше 10 років. Та десь через тиждень як вона виїхала до Запоріжжя, подзвонили сусіди і сказали, що в мого вітчима влучив снаряд, коли він їхав вулицею на велосипеді. Мама повернулася в Гуляйполе похоронити його… у пакеті. Нині всіх так хоронять. А вже після цього приїхала до мене в Івано-Франківськ.

Гуляйполе_1
Наслідки боїв у Гуляйполі. Нині більшість мешканців з міста виїхали. Фото: Запорізька ОВА

Буквально через тиждень після смерті вітчима загинув і дідусь Вікторії, який жив на тій самій вулиці. У свої 82 роки він порався на городі, коли в його голову влучив осколок від касетної бомби. Єва досі не знає, що її прадідуся вже немає. Чоловік Вікторії Денис вивіз своїх батьків до Запоріжжя. Нині вони там винаймають квартиру.

Читайте: «Об’єднані любов’ю». Як особливі франківці до перемоги долучаються (ФОТО)

Зараз наш будинок у Гуляйполі порожній, – каже Вікторія. – Але добре, що ми живі. Їсти є що, спати є де. Налаштовуємось на перемогу, а місто відбудуємо.

Авторка: Ірина Гаврилюк

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні