У нас була одна сусідка, яка щодня приходила до нас по кілька разів, просто поговорити, розповісти своє, розпитати про нас. Мене дивували такі довгі розмови старших, бо вона належала до зовсім іншого світу, здавалося, із-за прірви. Вона була простою малоосвіченою жінкою, росіянкою, вдовою радянського офіцера, що прибув сюди відразу після війни. Кілька десятиліть працювала у воєнторгівському магазинчику в одній з частин гарнізону. Мої ж родичі натомість приятелювали з усякими уламками довоєнного українського інтеліґентського середовища і дотримувалися виразно протилежних поглядів. І все ж сусідки вдома було найбільше, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
У нас був маленький город – ділянка у соціалістичному садовому товаристві. Якось сусідка запропонувала щось там зробити. Поступово вона витіснила всіх нас від городніх справ і тільки приносила пайку зібраної городини, сама ж і працювала там, і розпоряджалася всім на свій розсуд. Зрештою, так було вигідно усім. Перші роки, звітуючи про господарку, вона говорила – на вашому городі. Потім короткий час казала – у нас на городі. А згодом перейшла на остаточну форму: у мене на городі. Попри вдячність і симпатію мирного співіснування ставлення до неї через це було у своїй основі іронічним.
До теми: Тарас Прохасько: Все вже є
Натомість пані Гіба, яка приїжджала до нас на літо, розповідаючи про своїх стрийських сусідів, була переповнена зневагою, хоч на відстані також не була позбавлена іронії, але вже ближчої до сарказму. Вона вела з ними світоглядну війну. Сусіди тримали у стаєнці на міському подвір’ї свиню, а баняк з варивом для неї часто виставляли для охолодження попросту на сходи перед своїм помешканням на другому поверсі старої каменички. Якраз напроти дверей пані Гіби. Та їм багато разів робила зауваження, що через шпари до її покою проникає сморід – не від свині, а від гарячих помиїв. Сусіди перепрошували і або забирали баняк, або переконували, що інакше не може бути, і нема нічого страшного, можна і потерпіти. Вони зневажали пані Гібу за її панськість. Пані Гіба зневажала своїх сусідів за селянськість і простацтво. Вони не сварилися, але знали, хто є хто, і з радістю регулярно отримували підтвердження своєї думки. Сусіди залишали вариво під дверима, пані Гіба робила зауваження. Одного разу пані Гіба не стрималася і перевернула цілий той баняк згори по сходах. Її попустило. Добрі сусіди навіть не пискнули. На стінах у брамі ще довго не сходили плями від кольорових жирних крапель і потоків. У скрутні моменти усі далі допомагали одне одному, навіть обмінювалися крашанками на Великдень. Але всі добрі наміри не перестали вибудовуватися на хиткому ґрунті іронічної взаємної зневаги.
До теми: Тарас Прохасько: Бальконна рапсодія
Власне ця зневага, чи краще сказати – зверхність, ця у кращому разі насмішка, а через те і недовіра, є визначальним елементом універсального сусідства. Приреченість жити поруч, бути переплетеним, веде до того, що знання про врешті-решт комічні вади ближнього додаються до усвідомлення нерідності, іншості.
Іронічна зверхність – попри можливі страхи, ненависть, кривди, лють, претензії і помсту – є тим важливим елементом сусідства, яке дозволяє жити мирно у лагідні часи, але обертається несподіваними спалахами взаємознищення, коли виникають періоди, сприятливі для нищення заради уявного чи дійсного самозбереження. Сусід – це той через кого можеш переступити, коли потрібно перейти межу, бо він не кревний, а межа тебе обрізає.
До теми: Тарас Прохасько. Історична суперечка: як помиритися з Польщею
Це стосується всього – комунальних квартир, сільських кутів, вулиця на вулицю, район на район. Нема більшої взаємної зверхності, як у найближчих гірських селах, франківці недолюблюють львівських, львівські глузують з тернопільських, всі галичани трохи насміхаються з волиняків, закарпатців нервують галичани, а галичанам щось не так з буковинцями. При цьому всі разом уважають на кумедних східняків, повільних подоляків, низинні на верховинців, столичні на провінційних…У бойківських селах досі найближчі сусіди зважають на то, хто зі шляхти, а хто простак, відповідно гуртуючись у церкві.
Що вже казати про різних білорусів, москалів, молдаван, циганів, поляків, словаків, татарів і мадярів з румунами. Не кажучи вже про то, що усі вони разом і зокрема думають про українців. У найкращому разі – терени для анекдотів.
До теми: Тарас Прохасько: Закон джунглів
І цього не надто раціонального фактору не можна не враховувати, говорячи про якесь партнерство і співпрацю. Більше того, його слід би було проговорювати відразу. Щоразу, коли йдеться про сусідські стосунки, слід починати з усіх комічних стереотипів, упереджень і анекдотів. І, звичайно, із непатетичної самоіронії. Якщо я глибоко-преглибоко знаю, що поляк смішний у своїй гоноровості чи ще чомусь, то мушу розуміти, яким смішним я можу видаватися полякові зі своїми українськими слабостями. Які він таки безпомильно бачить, які в мені таки безсумнівно є. І трохи зважати на це, бо хто краще знає, ніж сусід.
