Люди – як малі діти… Це твердження втрачає свій сенс, якщо взятися його трактувати ретельно. Але є цілком зрозумілим, коли не пояснювати майже нічого, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Люди у спільнотах – як малі діти, бо так само не можуть діяти самостійно. Спільнота потребує, щоби її навчили, щоби їй показали, щоби їй сказали, як розуміти світ і себе у світі, що хотіти, як робити, що можна, чого не можна, що корисне, а що шкідливе, що було вчора і що в такому разі може бути завтра. Спільноті, як дітям у родині, потрібні виховання, навчання, опіка, турбота, управа, певним чином обґрунтована певна справедливість. Потрібні навіть тоді, коли спільнота проти цього бунтує. А також потрібно мати на кого перекласти якнайбільше власної відповідальності. І найсуттєвіше, що на спільноту – як і на дітей – найбільше впливає не сила, задобрення чи переконання, а щоденний приклад, взірець. Те, як ти поводишся, кричить так, що не дає почути, про що ти шепочеш.
До теми: Тарас Прохасько: Роби, що слід
Всі ті функції, які покладені у випадку з малими дітьми на дорослих, у людських спільнотах виконує еліта. Це поняття також може втратити свій сенс, якщо взятися трактувати його ретельно, але є достатньо зрозумілим, коли вживати його без жодних пояснень.
Хоча краще мати на увазі, що у множині – еліти (так само, як у дітей є кілька дорослих). У множині не тому, що еліти походять із різних середовищ, а у кожній галузі гей би є своя еліта: політична, фінансова, духовна, наукова, кримінальна, військова… Всі вони врешті сплітаються в одне. І навіть не тому, що є еліти владні і андеґраундні.
До теми: Тарас Прохасько: Altius, fortius?
Еліти передовсім втілюють певні ґранд-ідеї. Вони ж є і творцями, або принаймні адептами цих ідей. Історія еліт – це історія панівних ідей. Так само, як історія спільнот є історією еліт, яка є історією ідей. Еліти, залежно від рівня розвитку спільнот, подібні на дорослих, які пропонують аґенду дітям – на сьогодні, на період, на перспективу. Це вони у досяжний їм спосіб відповідають на просте дитяче питання – що будемо робити сьогодні? Можна нав’язувати, можна пропонувати, можна наполягати, можна імпровізувати, можна казати «а що ти хочеш?», або «вигадаємо разом», або «звідки я знаю», або «що усе», або «що ти від мене хочеш?», або «що треба, то й будемо», або «дай мені спокій», або «як ти мені надоїв», або «що можна зробити з таким ідіотом?», або ще щось більш-менш подібне.
Тож вживати поняття «еліти» у множині (тут досить навіть архаїчної двоїни) треба власне з огляду на закономірний розвиток ідей, частина з яких стає панівною. У кожному відрізку часу є композиційна визнана еліта, яка прийняла якусь нову ідею, опанувала нею і тримається її до останньої можливості. Але у той самий кожен відрізок поруч паралельно вже існує альтернативна еліта, яка породжує і проповідує ще новішу ідею. Часто ця ідея є антитезою до тої нової, панівної. А часом синтезою, чи чимось зовсім іншим, що вибивається за рамки парадигми.
До теми: Тарас Прохасько: Чистий страх
Теперішня видима українська еліта має ту перевагу, що нарешті вона стала умовно самостійною, відносно суверенною. Разом з тим є у неї і велика прикрість. Їй вперше доводиться діяти у відносно демократичних умовах. Коли Боже право панування ставлять під сумнів, коли насильство потрібно переводити не у такий показний формат, коли відповідальність, передана їй, є не просто взятою, але і добровільно делегованою масами, зараженими відчуттям власної несогіршості, коли свобода слова і інформації дає цим масам ілюзію доступу до причетності.
Але приреченість цієї еліти у тому, що її ґранд-ідея вже застаріла. Породжена лагідним переходом від перестройки до незалежності, теперішня українська еліта зациклилася на одній ідеї, яка насправді виявилася єдиною революційною за останню чверть століття. Ідея ця справді дуже важлива, без неї був би неможливим дальший розвиток буття у спільноті. Це ідея приватної власності. Природна потреба, якої були позбавлені у неприродний спосіб на довгий час. Повернення до приватної власності, утвердження її сакральності було найважливішим завданням пострадянської еліти. І це своє завдання вона – хай у дикий спосіб – виконала. Проблема полягає в тому, що ця нова еліта – політична, військова, наукова, духовна, мистецька – загралася, зависла. Надто буквально прийняла до серця ґранд-ідею. Надто приватно взялася за втілення ідеї, яку мала би обслуговувати, а не використовувати. Завдавши мейнстрім, мала би піти далі, творити новіші сенси. Натомість все, про що вона говорить, уже заглушене тим, як вона себе поводить. Ні дві так звані революції, ні десяток так званих реформ, ні цілковите так зване визнання у світі, ні достатня так звана толеранція спільноти, ні блискуча так звана репутація не здатні викликати довіри до її пропозиції стосовно того, що маємо робити завтра.
До теми: Тарас Прохасько: Остання крапля
А тим часом – незважаючи на вперту здатність такого ґатунку еліти до самовідтворення – у спільноті хтось вказує на потребу новіших ідей – солідарності, аскези, милосердя. Нового рівня незалежності від набутої приватної власності. Це і буде наступним поверхом спільної вежі. Виявленням альтернативної еліти.
Comments are closed.