Тарас Прохасько: Ядерна зима або початок променистої ери

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

Все так гарно укладалося в закономірний ряд, як у моїй улюбленій книжці «Асоціації в кримінальному розслідуванні». Того дня ми багато говорили про поняття заповідності. Про те, яка мінімальна людська діяльність допускається на території, яка вважається максимально заповідною. Скажімо, чи можна косити траву на галявинах, пасти коней, визбирувати хмиз, делікатно зривати кілька ягід… Більшість вважали, що як нє – то нє. Тобто якщо так – то так. Заповідник на те і заповідник, щоби бути попросту недоторканим.

Розмови відбувалися на схилах Великого Кавказького хребта, у центрі кавказького заповідника, на кордоні Пслух, над рікою Пслух. Я переживав там дивне відчуття. Трава, дерева, небо, листя, квіти, все, що поруч, були такими ж, як у наших горах (хіба художник зауважив би трішки інше зелене). Натомість далекий погляд упирався у небачені раніше кам’яно-сніжні низки верхів, які видавалися маревом.

Ще більший магічний реалізм полягав у тому, що на галявині, біля якої ми жили, буркотіло сорок невеличких джерел найсправжнішого нарзану. Кожен ранок можна було вибирати буркут для пиття, для миття. Кожен день можна було лягати перед іншим джерелом, дивлячись на лагідний пристрасний повільний процес виходу газованої води з-під землі у щілину потічка. Спалося у двомісному мішку з вовчої шкіри. Їлося зупу із сушених грушок. Довкола були горіхові ліси. Від кожного кроку у такім язичеськім храмі тріщали поклади минулорічних шкаралуп. Ціле життя перетворилося в один правдивий дотик.

Того вечора випав короткочасний, але дуже інтенсивний сніг. Він присипав незліченні гнізда різних дрібних пташок у хащах ліщини. У гніздах вже були яйця, і пари розчулених птахів верещали над своїми майбутніми дітьми, присипаними короткочасним, але зимним снігом.

Вночі ми сиділи у чорній бані, остуджуючись у ріці. Тоді увімкнули приймач. У цій природній блокаді було чути тільки не заглушене радіо «Свобода», транслятор якого працював приблизно на такій самій висоті у недалекій Туреччині. «Велетенська ядерна катастрофа на Україні… Кілька Хіросім… Це гірше від третьої світової… Ядерна зима…». Далі казали про евакуацію західноукраїнських міст і сіл.

Перші сенсаційні повідомлення, як завжди, виявилися трохи перебільшеними. Але я не міг цього знати. Уявив собі, що можу вже ніколи не знайти своєї мертвої або переміщеної кудись родини. Тої ж ночі я пішов у бік дому. Із одного заповідника у заповідник радіаційний.

Весняний Франківськ останнього дня квітня 1986 року виглядав справді незайманим – жодної евакуації, всі рідні, ніяких пошкоджень, паради, неймовірно інтенсивне сонце, вітер, який несе весняні порохи і хмари, що обертаються теплими дощами… Важко було повірити, що не варто їсти першої зеленої цибульки з власного городу. І вже зовсім неймовірно було зауважити хоч якісь тривожні клітинні зміни у радісних людях, які заспокійливо обнімали, вітаючи з поверненням і весною.

Так закінчувалася епоха.