Якось я жив у найстарішому і найрозкішнішому готелі Берну. Перед тим і після того ходив тим Берном вздовж і впоперек. У готелі номері була лазничка, в якій душ сикав зі стелі і зі стін з непомітних отворів, залежно від програми, яка була синхронізована з рухами тіла, а у спальні стояв люксусовий кавовий апарат з набором різних кав. Ще кілька років я отримував від цього готелю картки – вітання з днем народження, які доходили до пошти мого міста, а поштові приносили їх у скриньку до самого під’їзду, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Летів літаком над Альпами, подібними на зім’яту фольгу. І вже щось знав про Альпи, бо читав Карла Маурі, і дивився його у «Клубі кіноподорожей», коли той розмовляв із Сінкевичем, який незадовго перед тим повернувся із експедиції з Туром Геєрдалом. А в одній із шухляд у бюрку прадіда лежав нансенівський паспорт діда, а Нансен був героєм Геєрдала, а завдяки визволенню діда з італійського полону – і моїм, і я читав роман про нього і про «Фрам» над водоспадом, де втопилася Софія Галечко. Там ще було озерце з алюмінієвим човном, я так багато на ньому плавав, що руки були чорні від блискучих алюмінієвих весел, але через кілька років ця практика греблі причинилася до того, що я зміг взяти участь у ярмарковій човновій регаті у литовському Тракаї. І приплив серед перших, і усі мене вітали, бо я був тоді зі Львова, а Львів підтримував незалежність Литви, хоч у Тракаї жив у старезної польки, яка казала, що таких курей і гусей, як перед війною вже не було ніколи і не буде. І крім улюбленого тракайського озера я був ще на двадцятьох шацьких, а на франківському мене часом не пускали на човни з двома малими дітьми, бо у наших краях небезпечні речі часто не дозволяють робити без мами, але все одно ми багато разів випливали втрьох, і часом переживали бурю, часом весла застрягали у хащах водоростей, часом засинали і один або два рази через це цілком обпалилися. І ще я бував у водах кільканадцяти річок, а на Дунаї у багатьох місцях вздовж течії. І кілька років я щодня проводив кілька годин у старому львівському університеті. І бачив різні клітини різних організмів через різні мікроскопи. І вилазив на дахи хімічного корпусу. Знав найкращих поетів. Вони мені щось розповідали і чимось мене годували. З ними і без них я пробував найякісніші напої світу і п’янів від найгірших.
До теми: Тарас Прохасько: Бальконна рапсодія
Тридцять років мене щодня болів хребет. Два рази я мав різні гепатити. Ломив ногу, вберігши при цьому трилітровий слоїк квашеної капусти. Вісім років вивчав музику. Маю дивовижного брата. Знімав на наплічну відеокамеру весілля у всіляких селах. Розмовляв з Ющенком і президентом Словенії. Роками їздив холодними нічними підміськими поїздами. Ночував на вокзалах. Носив на руках тяжких великих хворих псів. З одним псом виходив на прогулянку сім тисяч разів. Підпалював запальничкою випущений з балона дезодорант. Підпирав груди коня, який тягнув по замерзлій траві сани, коли він ішов з гори, і пхав його, коли йшли вверх. Ще не вміючи читати, розглядав кольорові ілюстрації багатотомної енциклопедії Маєра. Кілька років мусив позичати гроші на прожиття у бандитів і щомісяця сплачувати відсотки. Я знаю кільканадцять говорів, якими користуються у наших обширах і через день варю якусь іншу зупу. Маю від дитинства обморожені руки і два роки тому у мене вперше вкрали ровер. Щовечора я читаю якусь книжку і за ціле своє життя не спромігся придбати власне житло. Один раз мене копнули в голову, чотири рази на голову падав танковий люк. Я гладив. І мене гладили. І я застав людей, які перейшли першу світову, польсько-українську, УГА. Російську знаю таку, якою тепер уже мало хто говорить. І майже нічого путнього не вмію.
До теми: Тарас Прохасько. Історична суперечка: як помиритися з Польщею
Та все ж, читаючи вряди-годи якісь повчальні статті про те, як легко, було би тільки бажання, можна у будь-який момент радикально змінити своє життя на краще, думаю про те, як мені страшенно пощастило. Як доля дала мені шалений фарт – що я врешті – решт, після усього незробленого, попросту маю доступ до таких порад і можу зрозуміти, що вони невигадані, що дійсно все можливе, що дійсно все може бути, якби цього захотіти, але пощо, коли і так уже все є.
До теми: Тарас Прохасько: Закон джунглів
І думаю про тих, яких насправді майже більшість. Про усіх тих, яким місце народження, територія, з якої не вибратися, обставини, яких не подолати, просто льос ніколи і ніяк не дадуть змоги не те, що щось змінити, але й дізнатися, що таке можливе. Така несправедливість чи закономірність: на потребуючих по-справжньому порадники не орієнтуються. Тому, як і у часи Франка, панує темінь.
До теми: Тарас Прохасько: Роби, що слід
Comments are closed.