Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
На фотографії у випускному альбомі він виглядає пристойніше, ніж багато інших вчителів, нагадуючи актора, який міг би грати у радянських фільмах за європейськими п’єсами чи романами. Він був єдиним, хто ніколи не носив костюма – тільки маринарки в клітку і ясні штани. Його педагогічна манера була досить брутальною, він ніколи не був делікатним, часто навіть грубим. Міг замахнутися або шпурнути баскетбольним м’ячем. Кілька десятиліть викладав фізкультуру. Його ненавиділи, боялися, поважали, любили. Він любив тих, хто намагався працювати над собою. Його найпоказовішою фразою було: фізкультура – це вам не математика, тут думати треба. Через багато років я зрозумів, що він мав на увазі, про яке мислення він говорив, за що боровся. Фізкультура була для нього передовсім частиною культури. А здатність швидко орієнтуватися у різних ситуаціях здавалася йому вагомішою, ніж заучування напам’ять різних формул і схем. Він створив найкращий у місті шкільний спортзал і доглядав за ним, як за живою істотою. Попри те, давав нам дорогоцінний ключ, щоби ми могли грати в баскетбол перед уроками, приходячи на сьому годину ранку. Він дійсно дуже відрізнявся від усіх вчителів якоюсь вільністю, незалежністю, неформальністю. Довший час ми думали, що це типові особливості вчителів фізкультури. Потім побачили, що таких більше нема.
І все ж – коли ми перестали його боятися – він сприймався передовсім як курйоз, у пам’яті і спогадах найчастіше виринали анекдотичні епізоди і висловлювання, підсилені тим, що він усе говорив російською. Скажімо, під час жалобного мітингу на смерть Андропова зомліла одна молода вчителька, що стояла у першому ряді, якраз перед трибуною з президією. Вона рівнесенько впала лицем до підлоги і не ворушилася. Якраз грав гімн, всі стояли непорушно, а вона собі лежала. Не розгубився тільки вчитель фізкультури. Він вийшов урочистим строєним кроком, взяв зомлілу за ноги і, не перевертаючи її на спину, так само заповільнено-урочисто виволік тіло із залу.
Подібні анекдоти ми згадували десятиліттями. Вчитель тим часом перестав працювати через вік. Його можна було побачити або на озері, де він плаває цілий рік, або на веранді архаїчної кнайпи, де він щодня випиває каву з п’ятдесяткою. Колись він сказав мимохідь, що пише книжку про своє життя. Це була дивина. Його образ, сформований тоді, коли ми були підлітками, найменше асоціювався з написанням книжки. Але хотілося її прочитати, сподіваючись подивитися на всі ті смішні історії, на себе і своїх товаришів, на всіх інших своїх вчителів поглядом легендарного вчителя фізкультури, який постарів, як якийсь великий хижак, коли видимою ознакою старості є передовсім внутрішній спокій, благородне втихомирення, трохи ощадніші рухи і дещо притишена гучність.
Зовсім недавно він дав мені почитати свій життєпис, який книжкою так і не став. Про всю нашу школу була тільки згадка, що працював ще й там. Натомість відкрилося щось таке, що ніяк не вкладалося у його образ. Дуже добрим, але надто лапідарним і цілком нейтральним стилем Віталій Олександрович виклав факти своєї біографії. Такого багатства досвіду і еволюції поглядів треба ще пошукати. Дитинство в Гомелі, велика родина з бабцями, тітками, їхніми чоловіками і дітьми, вуличні товариства. Він був в евакуації на Доні і на Уралі, доглядав за кіньми і годував родину зловленою рибою. Втікав на фронт і їздив у розбомблений Гомель, вчився в артилерійській школі і виступав на спортивних змаганнях. Його виключали з училищ, він голодував у Ризі. У 1947 році приїхав у незнаний Станіслав, «як мене не убили, не розумію досі, це тепер я багато чого розумію по-інакшому і в певній мірі оправдовую бандерівців, а тоді я був бездумним юнаком, вихованим на пропаганді комуністичних ідей». Потім знову вступив у чернівецьке училище. А тоді, перебуваючи на пості, витягнув зі складу одну хлібину. За це відбув майже десять років у ГУЛАЗі. Там, власне, найбільше всього навчився і зрозумів. І так далі, і так далі… Знов Станіслав, знов тюрма, інститут фізкультури, добрі викладачі, знов Франківськ, став своїм, школи, тренерство, судійство, змагання, туризм, баскетбол. Друзі, вихованці, виїзди до родичів у Югославію, небажані контакти, невиїзний, ресторани, театри, книжки, сім’я, діти, внуки. Впевнений спокій старості. Знаєш, сказав він, я дивлюся на своє життя і не можу зрозуміти, як я вижив.
А всі ми нічого про це не знали. І навіть не намагалися щось дізнатися. У нас був свій курйозний образ для власного вжитку, якого нам було досить, щоби не сподіватися від нього нічого глибшого.
Comments are closed.