Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Незважаючи на весь посмодернізм, базові європейські уявлення про світ є дуже консервативними. І одною з найконсервативніших категорій є поняття суверенітету. Тобто традиційної повної влади над якоюсь територією і самостійності цієї влади, яка походить від суверена, від якого починається і яким закінчується відповідальність за власність і безпеку усіх, хто перебуває під опікою і у розпорядженні суверена.
Хоч як це прикро, але незалежність і суверенітет не є одним і тим самим. Ще прикріше, що незалежна Україна за тими глибокими європейськими розуміннями все ще не є суверенною державою на околиці Європи.
Наша героїчна історія у цьому сенсі є не опорою, до якої можна уповати у самоствердженні, а скорше навпаки. Історією українці не зуміли скористатися після Першої світової війни, чим зменшили її значення для майбутнього здобуття суверенітету. Тож тепер для цього залишається наголошувати на повстанському походженні власного права на існування і докласти усіх сил, щоби по-справжньому леґімітизувати українську владу, яка не є владою у традиційному розумінні, бо неспроможна бути відповідальною за те, що діється на цій території. Це дуже важко зрозуміти, дуже важко з таким погодитися, але для здобуття суверенітету українському суспільству варто боротися не супроти влади, а за ефективність і відповідальність усієї владної піраміди. Адже джерелом суверенної влади є у нашому випадку український народ. Натомість українська демократія вже два десятиліття залишається на тій стадії, яка робить демократію шкідливою. У нас є етап делеґування своєї індивідуальної частки влади, але ми позбавлені можливості відповідальності за неї.
Тому у нас не може бути суверена. Бо суверен є передовсім ґарантом, запорукою захисту прав в обмін за виконання зобов’язань кожного, хто погодився із сувереном. Для суверенітету потрібний загальний договір, який би не порушувався. Потрібна — як казали у нас колись — слівність.
Першими кроками мають бути реальні реституція і люстрація. У широкому розумінні, але справжні. Реституція — це встановлення прав власності. У нашому випадку важко проводити таку реституцію, яка була в інших країнах Східної Європи. Є багато перешкод. Навіть різний час перебування в УРСР у такому випадку призвів би до виразного поділу України ще й за реституційною ознакою. Але все ж без реституції не обійтися. Не може бути ніякого національного договору, якщо не переглянути результати пострадянської приватизації. А люстрація — це запорука вірності суверенові при суверенітеті. Люстрований не приховує і люстрований обіцяє дотримуватися договору.
І от проблема полягає в тому, що це потрібно зробити самим. Без нічиєї допомоги, без чиєїсь вимоги. Саме так можна здобути суверенітет і стати поважною країною.
Бо насправді нікому, крім нас, цей суверенітет не потрібний. Україна як бандитська держава цілком влаштовує усі інші суверенні держави. Найбільше, в чому зацікавлені інші, — щоби тут був хоч якийсь лад. Якщо він бандитський, то хай буде бандитським, аби лиш хтось тримав все це вкупі і без нових ексцесів. Зрозуміло, що нічого більшого сподіватися від банди не слід. З ними і нема про що говорити, бо банда неслівна. Крім того, щоб тримати, вона нічого не може зробити, бо тримання і грабування — то не те, що мати суверенну владу.
У цьому сенсі симпатична Україна є набагато складнішою проблемою для консервативної Європи, ніж войовнича суверенна Росія. І про ту симпатичну Україну все ще далі пам’ятають як про природну сферу інтересів російського суверена. Цього наразі досить для мінімального повного знання про те, чим насправді є у світі Україна.
В очікуванні українського суверенітету світові консерватори тим часом просто дають українській банді гроші (як Росія платить Чечні), щоби незалежна Україна протрималася ще якийсь час. Побула в резерві доти, доки суверени не вирішать, на що вона може придатися.
Або — це було б дивом — сама стала суверенною і слівною. А тоді з нею можна би було якось нормально говорити.
