Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Якось ми з приятелем розмовляли і розмірковували, розмірковуючи розмовляли (тобто, філософствували, бо одним із найточніших визначень філософії є власне це – усвідомлення вголос) про градацію такої риторичної фігури як «не можна не згадати». І чим це поняття відрізняється від того, що «не можна не згадати» трохи інакше від того, що в такому разі «можна згадати». І де у цій шкалі мовних значень перехід від «можна згадати» через «не можна не згадати» до «треба згадати». Як у кожному доброму філософствуванні запитання були вагомішими від знайдених відповідей.
Отож. Можна згадати ще й Мальтуса. Він добре зауважив про пов’язаність геометричної прогресії у збільшенні людності та арифметичної прогресії збільшення харчів. Але. Не можна не згадати про те, що свої висновки він зробив ще у той час, коли ніхто з раціоналістів не міг сподіватися, що алхімія, викинута на маргінеси кілька десятиріч тому, переродиться у хімію синтезу нових речовин, яка запанувала аж через кілька десятиліть, зробивши постулатом таке твердження: прогрес, поступ, розвиток, розвій – це з’ява нових продукованих субстанцій. Історія винаходження і продукування невластивих природі матеріалів є, властиво, історією розвитку новітньої цивілізації. А ще треба згадати про життєву стратегію самого Мальтуса, котрий всю свою етику вибудовував на понятті самообмеження. І матеріалізм – творення нових речовин, і ідеалізм – уявлення про потреби, з часом перетворили вірні розрахунки Мальтуса на одну із старих байок, яку можна згадати, не переймаючись тим, що й не конче згадувати.
Я натомість не можу не згадати про Бонапарта. Ще у дитинстві мене певним чином запліднила його сентенція про те, що кожне нове місто, в якому буваєш, потрібно ретельно вивчати принаймні для того, щоби згодом знати те, що будеш захоплювати. Я не збирався брати міста у такий спосіб, як Бонапарт, але завжди знав про надійніший шлях опанування і привласнення – описування. Міста множилися, я проходив їх вздовж і впоперек, зазираючи у всі шпари, протискаючись у всі переходи, фіксуючи всі вирішальні точки зору, вираховуючи їхні денні, тижневі і річні ритми… Дійшло до того, що якийсь час я попросту відмовлявся від відвідин нових міст, розуміючи, що більше їх не втримаю у голові, боячись, що всі вони переплутаються в пам’яті, і вже не збагну, де саме був той прохід, який виводив на фасад з балконом, з якого найкраще видно вигин ріки перед мостом, що веде у квартали регулярної забудови з кавалерійськими казармами вздовж лип посередині, там, де фіалки за задньою терасою павільйону з винами і музичним автоматом, біля якого завжди стоїть той у докерсах….
Можна згадати, що полегшення – а разом з ним і безстрах продовження кількості запізнаних фрагментів – прийшло від перевіреного на власному досвіді усвідомлення, що зближення до безконечно великого у певний момент присутності перетворюється на зближене до безконечно малого. Тобто, опинившись у конкретному місці, мислення (знання, пам’ять, буття) переорієнтовує шалений набір усіх знаних місць на докладне впізнавання того, в якому опиняється. Кількість переходить у якість, як і якість розчиняється у кількості. Досить лише переплавити інформацію у філософію. Яка – крім усього іншого – є ще і актом пізнання того, що є насправді, і дозволяє зрозуміти, якими будуть наші почуття після того, як ми встановили, що наші почуття дійсно означають, і гігієною, яка необхідна при розуміння незнання, щоби тиск цього незнання не довів до божевілля (всі ці означення від Мамардашвілі).
Знання, сума знань мають здатність ділитися на уроки такої філософії. Один з них я називаю ефектом Кремсу. Вже не йдеться про те, щоби той Кремс описати. Досить не забувати зважати на вичавлений з нього урок. У Кремсі, а це над Дунаєм, у чудесній річковій долині, в якій – як кажуть у Делятині, коли не можуть пояснити якогось дива – особливий мікроклімат, вже пару століть, окрім вина, виробляють прекрасний лікер з абрикосів. Абрикоси ростуть тут же, тут же, тут же, тут же тут. І тільки тому, що тут такі абрикоси, вдавалися такі абрикосівки. І так собі абрикоси росли, лікери з них робили, і помалі (це вже закарпатське поняття, де і абрикоси не абрикоси, а барацки) той лікер полюбили у цілій Австрії, а тоді і у Європі. Через ті барацки. Його хотіли ще і ще і ще більше. Кремс тішився, світ тішився. Абрикосівка стала символом цілого краю, одним із знаків Австрії. Знаки хочуть мати всі. Дійшло до того, що вимоги перевершили можливості землі – бракувало абрикосів, бракувало навіть місця, щоби розширити ареал барацків. І тоді сталося те, чого не міг собі уявити Мальтус. Кремська гуральня почала закуповувати абрикоси у цілому світі, щоби робити на місці паленку, яка стала собою через кремсівські абрикоси.
Філософський урок Кремсу полягає у тому, що дає можливість погодитися із математичними закономірностями якості. І своїми почуттями. І не божеволіти від правди.
Не можна не згадати… Якщо ми хочемо стільки карпатської бринзи, то нема таких овець і полонин, аби вона була бринзою. На щоденну ковбасу для всіх ще не народилося так багато звірів-мучеників. Якщо ціле велике місто купається у гірській ріці, то вона не може бути прозорою. Якщо до Львова приїжджає стільки туристів, щоби побачити Бандерлянд, то там уже нема ніякого Бандерлянду. Якщо хоче курити аж стільки людей на світі, то неможливо віддати аж такі території під натуральний тютюн. Якщо мобілізувати стільки чоловіків до армії, то нереально, зробити з усіх більш-менш пристойних солдатів. Якщо отримувати стільки новин, то нема чого дивуватися, що через рік вони видаються новинами. Якщо… Стоп. Якщо писати стільки букв, то годі сподіватися, що їх залишиться більше, ніж тридцять дві.
