Тарас Прохасько: Міра, цікавість та критика

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

Її улюбленою філософською темою було питання міри. Проблема визначення міри, межі, проблема помірності. Її – вслід за античними мислителями – переймало питання того, як людині визначити, досягти і не переступити власної міри у всіх аспектах і випадках життя. І вона розуміла, що власна мірка – це зовсім не те саме, що норма. І що щастям є, власне, та вузька виміряна смужка, до якої варто йти, але за яку не слід переступати, щоби одним кроком не перетворити все добре на безповоротно зле.

А найголовнішим мірилом у житті вона вважала цікавість. Цікавість як властивість суб’єкта, а не будь-яких об’єктів, зацікавленість, допитливість, охоту пізнавати, відчувати, переживати, проживати, бачити. Пізнання світу створеного зацікавленням. У неї була така теорія, що цікавість, власне, і є тою життєвою силою, тим вітальним духом, який робить життя сенсорним. Щось на кшталт вчення про довгі шиї жираф, які видовжувалися через жираф’ячі прагнення. Або пускового механізму у насінині, яке врешті обертається величезним деревом. Якщо ця цікавість є, якщо вона дана, то людині не конче потрібні всілякі філософії, психології, стимулятори і наркотики, розваги і розради, бо вона має повноту життя. Натомість тоді, коли цієї цікавості до життя нема, коли воно відсутнє, то ніякі системи, вчення і знання, ніяке мистецтво, розваги і подорожі не дадуть того, на що можна сподіватися. Бо все тримається на твердому пучкові полум’я – на цікавості. Вона вважала, що якраз цією властивістю людство найвиразніше поділяється на два людства. Їй було шкода, що у школах, сім’ях та інших формаціях цього розділу не зауважують, не визнають, і люди – і з цікавістю, і без неї – мучаться одне з одним і мучать одне одного.

Вона називалася Міра. Тобто Мирослава. Так її назвали на честь тодішнього героя, терориста Січинського. Дивно, бо тато Міри був греко-католицьким священиком. Вона народилася у Америці, куди батько приїхав організовувати українське церковне життя. Хоча мамі там не сподобалося, було нецікаво. Вона забрала маленьку Мірку і повернулася до старших дітей, додому, до Львова. А потім була велика війна. Воєнна катастрофа обернулася для Міри чудесною школою. Опинившись у родича-пароха придністровського села, куди вона приїхала на вакації влітку 1914 року, дівчинка пробула тут аж до кінця війни українсько-польської. Мабуть, саме там вона навчилася, як можна розважати, вчити, веселити, засмучувати, винагороджувати і карати, заспокоювати саму себе. Багато часу, багато простору, багато емоцій, багато цікавості і відкриттів. І багато різноманітних людей. У плебанії, де мешкала Міра, постійно кватирували офіцери різних армій. Там були австріяки, мадяри, румуни, чехи, хорвати, росіяни, черкеси, донці, кубанці. Всі почуті історії були її початковою школою. Світогляд від таких лекцій набуває масштабу, який неможливо порівняти навіть із закритим елітним інтернатом.

Хоч потім Мірі все ж таки довелося витерпіти брак свободи у львівській гімназії сестер-василиянок. Завдяки їй вона запізнала (як то кажеться) пів Львова. Вакації – як донька місіонера – проводила у Шептицького у Підлютому. Так і не змогла себе пересилити – жодного разу не поцілувала перстня митрополита. Її вчили видатні учителі – Олена Степанів (Міра страшенно цікавилася географією), Василь Щурат. Вона була у Пласті (бо там була природа) і зналася з приятелями старших братів – Федем Черником, Іваном Чмолою, всілякими молодими ветеранами українських битв. Вона робила домашні завдання вдома у Труша, бо приятелювала з його донькою, а разом зі старшою сестрою приходила до ательє Новаківського. Але найголовнішим уроком гімназії все ж таки стала класика – антична міфологія, латинські тексти, грецькі філософи, бо виявилося, що саме там ключ до усіх ситуацій, які можливі серед людей.

Після гімназії Мирослава вписалася на біологію. Вона страшенно любила все, що стосується життя рослин і тварин. Але за якийсь час з’ясувала, що не терпить математики, яка є обов’язковою, і покинула студії, щоби не робити того, чого не хочеш. Довший час працювала на славному українському підприємстві «Луна». А щоби було легко у роботі з кавовими напоями, безжально відстригла найдовшу і найпишнішу у Львові косу. З нею хотіли одружитися здібні чоловіки різних поглядів. І леґендарний український бойовик Платон Полотнюк, і поет Василь Бобинський, і фельєтоніст Ярослав Галан. Але їй тоді не хотілося переступати межу своєї міри (тим більше, що, скажімо Галан, постійно шпортався і падав під час гірських прогульок, а їй то не подобалося).

За совєтів вона ще раз спробувала університет, поступивши у 1939 році на кримінологію. Але прийшли німці, і радянська наука щасливо закінчилася. Після війни вона обачно вирішила покинути рідний Львів, надто багатьох вона добре знала, багато хто знав про неї. У Станиславові вона нарешті одружилася з дивним чоловіком, старшим на двадцять років, видатним лікарем, який вже відбув слідство і катування, після яких був відпущений, бо трошки здурів, тож не міг бути корисним. Ще десять років вони прожили разом, але всі ці роки чоловік жодного разу не виходив з дому.

А Мірі далі було все цікаво. Вона стала завсідницею нововідкритої книгарні «Дружба», де продавалися книги на мовах різних соціалістичних країн. Страшенно мало витрачала на себе, але зібрала кілька тисяч серйозних книжок – від помології до фізіології смаку, а передовсім історичний нон-фікшн. Вона листувалася з квітникарями з півсвіту, обмінюючись з ними всіляким насінням. Вона все робила цікаво, чудесно і трохи не так, як зазвичай прийнято. З нею любили говорити різні люди, але всі її трішки жаліли, вважаючи, що змарнувався такий ориґінальний талант.

А ми з братом не жаліли. Вона нас виховувала, себто з нами розмовляла, і ми довший час думали, що всі люди більш-менш такі. Життя видавалося незбагненно цікавим.  Все, що я знаю, не забуваючи – від неї. Вона моє мірило. І мій найгостріший заочний критик. Якось ми з братом – після якихось засекречених у ті часи оповідей про тридцяті – дуже патетично запитали: тож які найголовніші риси галицької інтеліґенції тих часів? Тета Міра якось дуже дитячо і весело відповіла – обмеженість, духовне лінивство і разючий анальфабетизм. Це ж і про мене, думаю я, хоч і пройшло стільки часу.